Хтось біля столу під металевою

коричневою лампою

вивчає історію поезії.

Хтось аж до закриття бібліотеки

навчається казати модернізм,

метафора, натхнення, текст.

Вона вслухається в уривки музики.

Він розшукує своє ім'я

звертаючись до давнини.

Вони не здатні вчитися без вчителів

Вони такі як ми     якими ми були

якщо ти пам'ятаєш.

В закутку ночі голос

схлипує немов шепоче:

Годі!

Пригадуєш?   тоді вважали ми

поети вчать   як жити?

Це не голос критика

чи просто читача

це інший молодий    розгніваний

ледь усвідомлюючий що спитати

який шукає наші рядки    наші пояснення

відсутні   в цьому світі.

1985

Adrienne Rich “Poetry: I”

Someone at a table under a brown metal lamp

is studying the history of poetry.

Someone in the library at closing-time

has learned to say modernism,

trope, vatic, text.

She is listening for shreds of music.

He is searching for his name

back in the old country.

They cannot learn without teachers.

They are like us        what we were

if you remember.

In a corner of night a voice

is crying in a kind of whisper:

More!

Can you remember?     when we thought

the poets taught    how to live?

That is not the voice of a critic

nor a common reader

it is someone young    in anger

hardly knowing what to ask

who finds our lines    our glosses

wanting    in this world.

1985