“Я порозв’язував всі вузли; попрощався з усіма, окрім себе самого”. Дякую, пане Монтеню! Мені ще до цього неблизько. Втім, цитата може стати паролем для  просуванння вперед. Отже, вирушаємо в подальшу путь 
 
    …на кін. Дев’ять квадратних метрів. Одне вікно. Вузьке ліжко. Один стілець. Секретер для книжок і паперів. Письмовий стіл на одну тумбу й три шухляди. (Невдовзі ліжко буде замінене на розкладний диван, зникне секретер, зате з’явиться шифоньєр на три дверці, а ще пізніше - дитяче ліжечко.) Кімната й меблі не мої, мені так здається. З вікна відкривається краєвид на дві асфальтові смуги дороги, трамвайну лінію й неозорий пустир метрів двісти завширшки, вкритий тисячами тон сірого піску й острівцями чахлої трави, що ніяк не наважиться нарешті висохти й відлітити за вітром. Навпроти вікна біля столу сидить метр Т. Його долоні лежать на поверхні стола. Метрові двадцять шість. Порожній погляд ковзає пусткою за вікном. Чи не цю пустку він вперше побачив десять років тому? Певно, що ні. Або пустир інакший, або бачив його не він. Долоня притискається до гладенької деревини, стіл стає відчуттям твердого. Ще чогось? Чужого спогаду. Про стіл. На вигляд гарний, але куплений задешево двома літніми людьми. Бо стіл мав загадковий дефект виробництва. Люди вважали, що мають недостатньо коштів. Хтось дарував йому стіл на уродини? Він так багато працює. Ти втомився, синку? Стіл стане в пригоді. Робота піде веселіше. Мабуть, цей чи ці хтось люблять його? Кого? Зрештою, метру все одне. Він не шукатиме відповідь, не ставитиме питань. Все одне - не мені й не тепер. Байдуже, бо цей час не повернеться. Його (час?) вбито. Метр Т. загубився. Він когось вбив? Вбито його? Ні, це я вбиваю його час. Він зайняв місце Адамса, супутник мандрівника. Мандрівник його залишив? Він сирота? Де ти тепер, мандрівнику? Прийшов одного ранку й сів за стіл. Хто прийшов? Значить, стіл подарували Адамсові? Аж ніяк. Адамс тоді вже пішов геть. Стіл тепер нічий. Там він ніщо. Тепер його там нема. Він був свідком, брав участь (посильну) в написанні  текстів. Адамс також брав. Метр Т. теж. Цей текст вони не писали за моїм столом. Писали не вони. Його пишу я. Син чи отець? Удвох? Всі разом? Хто я?! Отож-бо й…

    Метр Т. месник. Кому він має помститися? За що? Кого захищає? У будь-якому разі не себе, як на мене. Як не мене? Спробую викласти свою версію. 
 
    Мандрівник, що пішов, мститися нікому не міг. Бо попри всі світоглядні негаразди вважав інших за предмет любові. Він ловив вогонь з небес і мав власну долю. Втім інші спричинилися до його відходу. Метр Т. чомусь мав про це деяке уявлення. Мабуть, він гадав, що має помститися за мандрівника. Іншим. За знищення віри в прихований скарб, за сенс пошуків мандрівника. Тобто покликанням метра Т. було перетворення на знаряддя цієї блискучої помсти. Скажімо, його долею була власна знедоленність, у розумінні абсолютному. Бути тільки втіленням чітко окресленої функції. Причім для блискучого здійснення функції вимагалося докласти всіх апріорних досконалостей метра Т. і ще зверх того потрібна була неабияка імпровізація, дотепність і винахідливість. Очевидно, що я його не виправдовую (внаслідок дріб’язковості мети), проте не суджу (внаслідок блискучого вибору засобу). О, метре Т., логічний, риторичний, швидкодумний,  завповзятий, златоустий, упертий! План помсти іншим був лаконічно-витончений. Слід показати ворогу, що його думка про метра Т. справедлива, аж занадто. Спадок мандрівника волав про втілення в життя. Гори чернеток, вишкіл розуму – все треба стопити в один зливок щирого золота. Щоб привселюдно справжній блиск цього золота на мить заслепив очі публічності. Ось так: рукавичку в обличчя. Потім мовчки піти геть із високо піднятою головою. Й кінець рабству! Роль зіграна, помста звершена… 
 
    Метр Т. загруз у праці. Вдень і вніч. При письмовім столі. На крайчику кухні. На колінах. Всюди. Він стоптав не одну пару мештів, бо полюбляв думати, крокуючи вздовж, поперек, діагоналлю, колами кімнат, коридорів, залів, площ, вулиць, ланів і лук. Ноги в той час йому не відмовляли. На чистому аркуші рука слухняно виводила літери й позначки на кштальт якогось химерного мемуару Лапласа кінця ХVІІІ-го століття. Це теж було викликом. Стиль його праці нічим не нагадував сучасне підлабузництво. [Жодної згадки послідовників Маркса й мітингів імперської партії! “Ах, як сміливо! Як зухвало!” – Так скажуть потім інші, й схиблять, як зазвичай. Він просто не міг думати про це лушпиння, тому що воно ніколи не існувало там, усередині. Невелика звага бути вірним собі самому.] Спадок мандрівника лягав на зелений моріжок давно зрадженого й забутого сучасниками математичного стилю. Це було до того ж і неабияким вправлянням у стилях літературних. Він винаходив нові терміни й словосполучення, паралельні, ортодоксальні, подекуди гротескні, а головне ті, що робили виклад цільним, злютованим, як сталева гарматна куля. Для ворога. Та водночас і м’яким, потаєнним, переливчастим, як дзюркотіння чистого джерельного струменю. Кажу, себе самого переливав на папір метр Т. Ця праця писана не чорнилом, а кров’ю, якою просякла душа мандрівника. 
 
     Їм удвох це вдалося. В травневому цвітінні залюдненої аудиторії на плече метра Т. лягла нечутним дотиком рука мандрівника. Це було кращим за будь-яку вдячність. Оцей кінець знедоленості відпускав душу на волю. За три місяці метр Т. постав перед науковим керівником, огрядним паном професором, і спокійно (дуже спокійно!) оголосив постанову про свій вихід зі стану рабства. Хоча вигляд шокованого рабовласника міг би сам по собі потішити багато мстивих душ, метр Т. на цім не зауважив. Погляд його був просвітленим і вмиротвореним, майже лагідним. Він не зважив на результат, бо шлях його підійшов до кінця. Се був остаточний відхід і мандривника, й метра Т. Вихід у ніщо. Перший, як на мене. 
 
    Скільки їх на моїй пам’яти -  цих виходів у ніщо, коли позаду тебе палають не лише мости, а згоряє цілий попередній світ. Коли все своє уносиш із собою, себе не обтяжуючи жодною вагою. Коли лише чіпка пам’ять за дуже великого бажання щось могла б залишити та винести якусь дрібку доробку духу з минулого життя… Тут справедливо заперечувати навіть цільність та тяглість у єдності будь-якого вигаданого життя, зв’язаного чимось спільним. Увійшовши в дім містера Нота, не можна з нього вийти тим самим. Вийти взагалі не можна. Виходиш не ти. Завше виходить Уот. Що? Це, між іншим, завше тільки запитання. Тепер час шукати відповіді. Котрі будуть лише інтерпретаціями. Чиїми? Сливе не моїми, бо саме я нічого не шукаю. 
 
    Мій попередній задум полягав у послідовній оповіді не тільки про Адамса і його Тінь, а й про Карла-найманця [рядового рубаку в стародавніх норманів] та справжнього Джонні Доу [яким зветься в англосаксів хоча й невпізнаний, але довершений мерлець]. Нарешті, про того, хто пише цей текст. Власне, про зміст останніх двадцяти років нашого спільного життя. Та втрутилась, як завше, сама доля. Відбулася коротка непередбачувана мандрівка до стольного граду на берегах Бористену. Задушливої вересневої ночі на верхній полиці вагону потяга, коли після марних спроб я нарешті полинув у сон, вірний даймоніон чітко проказав: “ Вже час!” На ранок, похапцем розв’язавшись зі справами, я згадав нічні слова й вирушив вулицями Липок, щоб поглянути на певні пам’ятні місця, де сім років тому почався кінець Джонні Доу. Де багато чого було розбито та не менше зачалося. Де пристрасть прорвалася безумним афектом. Де душа достигла до сприйняття філософії. Де жереб самоти був прийнятий безповоротно. Де скінчилися марні спроби стати “як всі інші”. Де сенс життя став коханням, а кохання змістом життя. Де абсурдне становлення таки набуло повноти буття й кінцевого просвітленого прийняття цієї повноти. Де… Де… Де… etc. Звичайно, всього переліченого я там не зустрів і не побачив удруге наочно. Там були лише наявні речі й явища, що не підкорялися жодному змістові. Світ семирічної давнини, створений мною, живий лише всередині мене. Його я й унесу зі собою, коли прийде мій час. А передати його тепер словами  -  значить вбити живу душу творіння. Марна спроба, я не вбивця. Відтак Карл і Джонні Доу в цім оповіданні не з’являться. Можливо колись, але малоймовірно. 
 
    5. На завершення перелічу прості речі, що я зрозумів протягом життя. Тлумачити їх не буду. Вони – цілий мій набуток, моя власність, окрім них нічого не маю. Мені здається, та істота, котру ми називаємо “людина”, має власну унікальність саме внаслідок цих простих речей. Не визначення, а лише наслідок. А саме: 
 
1. Людина випадково народжується, тобто починає бути, а до того її не було. Початок буття людиною в самій людині не залишає жодної згадки. 
 
2. Людина з необхідністю помирає, тобто перестає бути, причім момент та обставини припинення буття самій людині заздалегідь невідомі. Невідомість часу настання та неминучість припинення буття становить основний зміст турбот і переживань людини. Так довго людини немає, немов небуття справжня її домівка.
 
3. Тривалість життя людиною обмежена невеликим терміном. Сама людина не вільна його продовжити, зате здатна в будь-який момент скоротити. 
 
4. Не маючи надзвичайних фізичних чи психичних потуг, людина має (щонайменше як можливість) надпотужну манію величі, тобто використовує в якості спонуки своїх вчинків річ уявну, а за суттю хибну. 
 
5. Світ, у якому живе людина, вона творить самотужки. Більше зусилля творення – ширше видноколо світу людини. Це саме стосується й людської істини. 
 
6. Людині від народження все дано, але жодного пояснення чекати годі. 
 
7. Кожна людина живе серед інших, які в цім сенсі для людини є. 
 
8. Сама від себе людина занадто близько, а від інших – задалеко. Інший (навіть найближчий) напевно недосяжний. Хоча такі речі, як кохання чи віра, попри їхню уявність, дуже помічні. В собі інші завсідно не подібні на наше уявлення про них; втім самі себе вони здатні розгледіти ще менше. Отже, ми не втомлюємося вдивлятися. 
 
9. Людина ввесь час становиться, тобто свідомо чи несвідомо себе створює. Тобто - себе як людину доводить. 
 
10. Сенс буття всіх речей і явищ людина носить усередині себе, хоч і далеко не завше про це здогадується. Видобуття цього мірила назовні люди зазвичай називають пізнанням світу, що за суттю невірно. Але є способом творення світу людини. 
 
       Оце, власне, й все. Деякі слова та речення написано  з любові.
       Агов, карлику!  Хто ж переміг? Я або ти?     
 
(Осінь 5-го року, Високий Замок у Львові)