А.: Мене просили зустрітися з тобою. Гадаю, ми маємо трохи часу, щоб поговорити. Ти виклав свої міркування. Це закид щодо мене? Відповідай прямо! 
 
    Я. : Ти обурений? Але ж твоя домівка  -  вічність. Хіба улюбленці богів почуваються ображеними? 
 
    А. :  Я не бог і не великодушний. 
 
    Я. : Ти мав завдатки молодого бога! 
 
    А.:  А ти, старий сатире, чи не заздриш ти тому, ким тобі ніколи не стати? 
 
    Я. : Давай облишимо звинувачення – надто мало часу. Щонайменше в мене. Що ти думаєш про мою метафізику свободи? 
 
    А. :  За життя про це не думав узагалі. Чи не приймаєш ти умови капітуляції під личиною філософування? Сам знаєш: прав ти, чи ні, головне – для чого про це пишеш. Бачу, відчуваю: думаєш, що програв, а собі звіту не годен здати. Пристану на твою думку відносно свободи та запитаю: якщо істини нема, то чи твої побудови також неістинні? Це ж колесо самоомани, або ж є істина, яка тобі просто не відома. Чи не так, старий? 
 
    Я. : Шановний геометре, хіба не вчить твоя люба математика, що за певних умов незалежно від початкового наближення ефективний алгоритм призводить до як завгодно точного розв’язання задачі? Нерухома точка є границею, а за скінченну кількість кроків ми лише до неї наблизимось, не досягнувши. Ми наближаємось до границі. Хай буде колесо! Але обертаючись, щоразу ясність нашого уявлення тільки міцнішає, мислення лише творить, я лише наближаюсь до себе. Як раз оману й самооману в такий спосіб жену геть. Хай це вогнище нищить багато чого, але те, що залишиться – з тим ми рідні, то наше до скону! Розсуди як боги: чи неславлять мої міркування божисту границю як таку попри слабкість і обмеженість мого людського розуміння шляхів досягнення тієї самої границі? Ти шукав скарб істини -  я пропоную сам пошук як запоруку буття. Незнайдений скарб для тебе позбувається сенсу, я ж творю сенс саме внаслідок пошуку. 
 
    А. : Говориш як мандрівний казнодій. Але так не заперечити існування скарбу. Просто скарбом тепер ти називаєш сенс буття. Ану, братику, як разом із істиною й жодного сенсу в буття немає? Тоді за що хапатимешся, друже? 
 
    Я. : Згадай свої заміри: будьмо на кшталт богів творити нині неіснуючий сенс із нуля. 
 
    А. : Ще одна з багатьох систем? 
 
    Я. : Жодної системи. Ми творитиме всілякі можливі сенси. Хай нас розсудить Паскаль і ймовірність. Наші боги гратимуть у кості. 
 
    А. : Ти майже лякаєш мене. Це що, результат усамітнення? Мій бог звався математикою. А ти прагнеш багатьох математик, багацько богів, які достеменно не відають, що творять. Паскаль мав на увазі лише одного Бога… 
 
    Я. : Хіба знаємо ми, що мав на увазі Паскаль? Він також творив свого Бога, цілком відмінного від думки загалу. 
 
    А. : Невже все мало так закінчитися? Добре, що ти не я. Математика була сенсом мого життя, й інших я не бажав. То була дивна гра в світі нереального. Зауваж, я ніколи не наполягав, що мій світ, мій сенс – якісь абсолюти для твоєї публічності. Можливо, так я спасав душу. Можливо, навіть спас. Інакше мене б не прикликали до тебе. І хай я не зважав на публічність, але я вірив у скарб, який шукав. Навіть якщо цей скарб існував допоки я в нього вірив. Ти кажеш, я сам створив шуканий скарб. Не знаю. Тут ти можеш виявитися правий. Бо моя математика, як  я тепер бачу, значила для мене саме те, що я від неї жадав. У чім тепер твоя мета, твоє щастя, ти знаєш? 
 
    Я. : Думати про все, що я поспіхом упустив із виду свого часу. Заглядати в речі й думки з невидимих, потаємних боків. Розпитувати сутнє про його сенс. Не вірити в очевидне. Ходити колом. Бути богом. Зневажати смерть. Зустріти тебе, якого пам'ятаю. Спробувати поговорити з тобою. Прийняти смерть як дар. 
 
    А. : За це останнє не турбуйся. Дякую за розмову, бо я боявся гіршого. Ти ще здатен і хочеш продовжувати. Нікого не наслідуй, і мене також. Як не зможеш записувати, то говори тим, хто нагодиться тебе слухати. Відмовить горлянка – лишуться ще думки. Вони відходять останніми. А все ж і в пеклі буває весело! Твій карлик геть змарнів, а мені він дошкуляв добряче. 
 
    Я. : Ця наша розмова бува не остання? 
 
    А. : Як випадуть кості, то ні. Можливо, прийдуть до тебе інші, мої наступники. Ти не заперечуєш? 
 
    Я. : Буду радий їх побачити. Прощавай, молодий друже. 
 
    Адамсе, Адамсе, ти зовсім не змінився. Все так же йдеш навпростець, не даєш затягти себе на манівці. Правда, з’явилось і щось нове: ось так лагідно відпустити мене з миром! Без суперечки й бійки? А чого варте лише визнання, що порятунок душі чогось йому важить. Чи порозумілися ми тепер? Хто зна? Мабуть, йому важко далась боротьба зі сентиментальністю. Пішов, як завше, картаючи себе за прямоту, за любов до істини. Сподіваюся, він ще прочитає великі й гірки книги свого життя. Він, укладач текстів і некревний поет. Я безсилий допомогти йому, змінити найменшу дрібничку його життя. Та чаша не обмине його! Ковток за ковтком увільється трутизна. Вчасно померти - божиста штука, витівка демона. 

    Час Адамса повниться криком Байрона, Гіллана, Планта, квітне довгим волоссям і фантастично яскравими барвами, звуками, запахами життя. Над його світом вогняні літери складаются в химерні слова: УНІВЕРСИТЕТ, КАФЕДРА, ЙМОВІРНІСТЬ, СТОХАСТИЧНІ ПРОЦЕСИ, СТАТИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ, ПУБЛІКАЦІЯ, ДИСЕРТАЦІЯ, ТЕОРЕМА ДУБА, РІВНЯННЯ ФОККЕРА-ПЛАНКА-КОЛМОГОРОВА, ФУНКЦІОНАЛ ВІДНОШЕННЯ ПРАВДОПОДІБНОСТІ.Негеометр хай не входить! Барабани шаленіють. Ревуть гітари. Ніч у ніч триває гонитва думок. Погонич біжить попереду упряжки – шкода собак. Папір захлинається формулами. За вікном розгнуздується соціалізм. Над Червоною рікою “інтрудери” з “фантомами” горностаями танцюють джигу зі смертю. Рок-н-рол, бебі! Скарб хоче бути знайденим. Портвейн не тримається  склянки. Серце вільне донесхочу. Сімдесяті судомно б’ються в агонії. Віє норд-ост… 

    Геть сентименти! До біса напучування! З Адамсом не все з’ясовано (з ким з’ясовано все?). Для чого тортури пекельної праці – невже лише для порятунку душі? Так, Адамсів час усередині країни смердить гниллю. Це неповторний аромат публічністі напередодні падіння імперій. Не надто цивілізованих імперій. І не має таких усамітнених печер, щоб втекти від смороду. З цього погляду, спосіб Адамса видається раціональним: або аристократія праці, або аристократія розуму. Але що зробиш, коли захват звитяги п’янить, коли про душу згадуєш не щодня. Та й ворожка нашептала, мовляв, академіком станеш. Простодушний Адамс виводив походження й природу цього, як на нього, почесного титула від словосполучення “академічні вправи”. Десь в гаю античного героя Академа. Тобто, кожний гідний розум по праву займатиме чильне місце в священнім гаю. На щастя, чи на біду, не знати тепер, але академіком Адамс не став: цікавий бо з Адамса мав постати імперський академік. Ідея фікс, та й годі. Значить, мала бути якась інша спонука до вдосконалення розуму? Мабуть, ця спонука була цілком ірраціональна, хай вибачить мені Адамс! То була не сутність, а її тінь. Честолюбне (марнославне?) прагнення насправді відрізнятися від інших. Бути сингулярністю, що прямує до власної границі, залишаючи далеко внизу публічність. Ні, Адамс не думав про свободу, хоча б тому, що не здогадувався про її існування. Сократів даймоніон шепотів усередині серця: ти мусиш перемогати, бо така в тебе доля, адже ти інакший! Просто йди й засновуй поліс інтелекту, бо боги прихильні до тебе. Вогонь з небес призначений тобі. Отже, Адамс був насправді вільний? Ще б пак! Вільнішим йому вже не стати. Шкода, звичайно, але про це він також не здогадувався. 
 
    Трагедія починається, коли стикаються рівномогутні сили. Герой, прямуючи назустріч власній долі, долає опір гідного суперника. Він має загинути. Хто ж його ворог? Парадоксальним чином, але він сам. Його “психе”, його “людськість”, закорінена в публічності. Його слабкодухість, прагнення полегшення рокованого йому. Адамс не здогадувався, що він також людина. Недоліком виховання можна сливе пояснити його нав’язливе бажання “любити людей”, бути до них “справедливим” (що таке справедливість не міг пояснити собі навіть Сократ). Публічність завдала нашому герою нищівний удар. У найвищий точці зльоту він раптом усвідомив, що перебуває в оточенні троглодитів, а за спиною лише лунка пустка. Екзистенціальна самотність злегка огорнула його саваном жаху. Дівчина кинулась в Сену з моста… Ти не врятував її – вода в ріці занадто холодна… Втрачена мить не повернеться… Вона в нього була… Ступор. Озноб неприйнятого рішення. Початок пошуку виправдання. Неприйняття долі. 
 
    Зір гострішає до нестями. Люди науки у масі своїй зазвичай карлики. Мужі, благі ликом, улюблені молоддю професори! Варто тобі було лише на мить відвернутися, як вони  радо навипередки цупили наукові праці власних учнів, мстиво шкодили нишком, продавалися за гроші й посади, прилаштовували на “теплі” місця в науці своїх коханок, кумплів, діточок високих чиновників. Жодної гидоти не пропускали, щоб не відзначитися. Невігласи. Потвори. Зрадники. Такі заслуговували на страту за звичаєм предків. А тобі вони ввижались  оракулами Атени й Аполлона! Вірив їм як намісникам богів! Працював до кривавого поту, щоб досягнути ідеалів!! А вони перетворились на смердючих від гною ідолів!!! Жахлива думка: невже публічність загрузла в неістині, а наука лише її захаращена пасербиця? Значить, і самої істини взагалі нема? Де взяти сили, щоб із цим знаттям жити далі?  Угледіти неминучість поразки й продовжувати чинити опір у битві, котру не можна виграти? Про що думав Леонід в Термопільській ущелині чи Наполеон на полях Ватерлоо? Все втрачено, крім честі (що таке честь?)! Мабуть, у такі хвилини прозріння найкраще для провидця зустріти наглу смерть. Мені здається, Адамса відвідували такі думки. Що він з ними робив, мені достеменно невідомо. Одне ясно, він вирішив продовжувати (що продовжувати?). Але вже без сподівання на щасливий кінець. Стоя простягла йому руку крізь тисячі років. У тій руці був благодатний гладіус (ти знаєш, що з ним робити?). Продовження містило виклик всім. Якщо раніше його розуму протистояв лише батько-хаос становлення, тільки необроблена маса матеріалу, то відтепер публічність нагромадила на адамсові плечи свого священного репрезентанта  – карлика (чому не велетня?). Який тягнув Адамса до пороху земного, нашіптував солодкаві думки про втому, про безглуздість опору, про те, що публічність завше допоможе й полегшить ношу (чому не кинути її?). Адамс, стиснувши зуби, з карликом за спиною, вперто й безнадійно дерся вгору (куди саме?), не бажаючи просити пощади (в кого? чи не в себе?). Він уже програв, бо відчував, що виграти за правилами не можливо (для чого взагалі вигравати?). Він ще боровся, бо нездатен був знести ганьбу здачі й полону. Герой бився (жертва борсалась?) ще завзятіше, відчуваючи загладу. Одначе, втомлювалася душа. Гнів брав свою данину, світ втрачав барви, зрада правила бенкет. Адамс наближався до межі свого часу… 

    У поганеньких романах другорядних письменників під час катарсису, коли загибель героя уявляється неминучою, на допомогу приходить кохання до жінки, любов до Бога, вірні друзі. Чому ж у випадку Адамса цього не сталося? 
 
    Про кохання до жінки в Адамса були своєрідні уявлення. Жінки також належали до інших. Інтуїтивно він вирішив не досліджувати жіночої психології, бо здогадувався, що цей шлях неплідний у теоретичному втіленні, а практичні спроби обіцяють увести аж занадто далеко від його любої науки. На самім початку (чого?) він декілька разів підпав під руйнівний вплив почуттів і добре запам’ятав результат (який?). Відтак, Адамс просто вигадав уявний (зараз кажуть – віртуальний) образ жінки, яку він волів би кохати. Наскільки ця віртуальна жінка була адекватним відображенням хоча б однієї реальної особи (за умов, що така взагалі б існувала в просторі й часі), мова про це не йде. Коротко кажучи, в голові (в серці?) Адамса була ідея жінки. Практичний досвід лише більше чи менше коригував цю ідею. Ось таку ідею Адамс і намагався кохати (плекати?), коли зустрічав ту чи іншу жінку з плоті й кісток, яка була тільки формальним приводом для самовираження почуттів Адамса. Зазвичай розумні (та/або вродливі?) жінки, що знали собі ціну (?), невдовзі після початку стосунків з Адамсом щось таки запідозрювали. Потім за безліччю дрібних ознак завдяки жіночої інтуїції остаточно переконувалися, що кохають насправді не їх. Відтак, справедливо (що таке справедливість?) обурювались і покидали простодушного (справді?) Адамса. Втім, він не намагався виправитися, бо обгрунтовано (на його погляд) не покладався на кохання як засіб вирішення проблеми відсутності істини. Кохання, як він гадав, взагалі не впливало на вислід його самотнього бою, який він поступово програвав. Отже, рецепт від другорядних письменників-романістів у випадку Адамса був ні до чого (як і більша частина доробку другорядних письменників). Як на мене, доля була прихильна до Адамса, не даючи коханню значно погіршити становище в його боротьбі. Родинні цінності від нього лежали далеко, а множити собі подібних він свідомо (підсвідомо?) не бажав. Що тямив Адамс у коханні до жінки? 
 
    Відповідь:  . . . 
 
    Як на мене, чоловіча дружба не належить до екзистенціалів. Молодий стоїк від природи мав талан легко сходитися й товаришувати з людьми. Відчуття вторгнення в середовище інших, як мені здається, було завше. Що таке дружба? Ти здійснюєш підстановку себе на місце іншого. Відтак, спілкуєшся вже не з іншим, а зі самим собою, що займає місце (де це місце?) іншого. Від нього чекаєш на те, на що спроможний сам. Думаєш, відчуваєш, граєш за іншого. Але жодного іншого в цім спілкуванні немає, ти граєш сам із собою у свою власну гру. Навіть як інший і не протестує, все одно така гра втомлива, та й, за суттю, глибоко нещира, просто аморальна (за умов існування моралі?). А як він (інший) сам схоче грати з тобою в ту ж саму гру, ти відчуваєш лише пустку, марнування часу. Уявна (в чиїй уяві?) й першість чи підлеглість у такім спілкуванні. Химерна комунікація лише плід твоєї уяви. З неї видобуваєш лише вже відому тобі частку самого себе, тільки кліше й перетворення в банальність. Хазяїн дуже побивався по смерті улюбленого кота, бо встиг наділити його всіма власними людськими якостями… [Щось подібне відбулося з однією людиною, коли раптово помер її найкращий друг. Звичайно він занедужав не раптово, хворів роки, вмирав у болісних стражданнях. Але людина відчула розпач і страхітливу образу на богів, що навально, без попередження забрали в неї друга, який вже був асимільований у внутрішній світ людини, став його невід’ємною часткою. А насправді – маріонеткою, тінню на стіні печери розуму, що зненацька сказився.] Отже, чи могла дружба дати Адамсові хоча б щось, чого він уже не мав сам?   
 
    Відповідь:  . . . 

    Любов до християнського Бога – мабуть, єдина сутність, яка відносно Адамса не може бути навіть помислена. Таку очевидність (тобто неможливість любові Адамса до Бога) прийнято (ким?) називати аподиктичною. Та й чи можливо вимагати цього дійства від того, хто сам вважає себе олімпійцем? Самого ж себе Адамс, як мені видається, любити не міг, бо не щодня вірив у власне існування, а коли вірив, то прагнув змінити себе навіть ціною доведення змін до крайньої межі, тобто до абсурду, після чого проблема власного існування знову потребувала розв’язання. Дехто гадає, що боги існують саме в такий спосіб. Чим міг християнський Бог зарадити Адамсові? 

    Відповідь:  . . . 
 
    Ось така вийшла апологія Адамса. Навіщо мені складати її? Бо більше нíкому. Мені здається, він заслуговує на мої зусилля. Бо був першим і вдалося йому найбільше. 
 
     Він уходив двічі. Одного березневого вечора. Тоді по ньому залишилася Тінь. А потім чудової вересневої днини, звичайно не того самого року. На цей раз Тіні не залишилось. 
 
     Минуло понад двадцять років. Я заборгував Адамсові. Коротку смішну історію його поразки. Той, хто розповів її тепер, може лише мріяти так програти. 

     Втім, химерна генерація адамсів попри те, що відходила стиха та неквапно, наразі геть чисто зійшла нанівець. До лиха це, чи на добро, судити не берусь. Причини цього також не знаю. Сливе наше підсоння для них не здорове. Теперішнє покоління абстракторів, як видається, позбавлене відповідної ділянки мозку, ба більше, не відчуває її відсутності. Впадає в око, що сьогодні невартно знати чогось, як молоді абстрактори гадають, зайвого-непотрібного в безпосередньому корисному застосуванні на швидку поживу пізнавальника. Справді-бо, час минає прожогом і путь до могили коротшає, а перемагати ж треба тут і тепер. Поразка навіть не розглядається за можливість. Загальна освіта (в тім числі – отримана у вищій школі) тлумачиться на кшталт перепустки до елітного клубу інтелектуалів. Аванси тишком зігрівають душу і трактуються в якості заслуженого визнання. Сингулярність за мовчазною згодою стала річчю небажаною, тому що небезпечна. 
 
    Отож, підступна старість знову заговорила мовою розпачу й цим себе виказала. Все ж таки спогади про Адамса милі серцю, тішать душу. Говорячи про нього, звикаєшся з ним, уявляєш себе на його місці. Банітовані афекти показують себе через спогад. Дрібні злодюжки! Ніцше насправді обурюється не існуванням потолочі. Письменна потолоч – ось мука для багатої уяви. Досліджувати її, моралізуючи й бризкаючи слиною, можна все життя. В такий спосіб сентиментальність протягується в роздуми контрабандою, знаходить вдячну нишу й живиться коштом екзистенції, висотуючи її. З цим явищем треба боротися вперто й свідомо. Інакше повня зірве греблі й сама поставить крапку. 
 
    Втім Адамсові не вистачило малого кроку, щоб його наука перетворилася на веселу. Серйозність, дух тяжкості переважили обтяженого виною часу самітника, що не здолав штуки мовчання та сміху. [Якби ж то він міг затанцювати!] Він прагнув перемоги чи загибелі, достоту не розуміючи сенсу поразки. Поразка могла би бути не кінцем, а лише переходом. Так само, як він був лише мостом. Мабуть, гризотні сумніви тому виною. Вони промовляли: в кожного своя роль на кону Всесвіту, та відіграти її чи ні – вирішуєш свавільно не ти сам, а твої здібності й наполегливість. Коли ж синонімічний ряд простягнувся б до “в кожного свій талан, своя доля, своя невизначеність”, з Адамса міг вийти не математик, а філософ. А сумніви як спосіб усвідомленого прийняття долі не перешкодили би цьому філософові набути рис, наприклад, стоїка й скептика. Одначе Адамс тому й Адамс, щоб відчайдушно закривати кожну відкриту можливість, проживаючи її до повного логічного звершення, до цілковитого абсурду. Ймовірність відтак являється в його світ не як міра незнання (сумніву, багатоваріантності), а лише як об’єктивний закон розвітку наявного, безпосередньо даного в спогляданні. Як правило гри в ніким не створеному світі. Тисяча Адамсів, розігравши тисячу ролей, реалізували би цілий ансамбль генеральної сукупності можливого. В той час як конкретна людська вибірка певного Адамса пройшла шлях однієї окремої реалізації можливого (одного пласту, листа буття), що передбачена богами, не гравшими в кості. Спрощенням було б уважати, що кожен сумнів – це зрада призначеного. Бо ціле призначеного (рокованого) не лише доходить до ясності через розв’язання сумнівів, парадоксів, антиномій, тощо. Навпаки, воно набуває божистих ознак долі саме через відкритість багатьох суперечливих можливостей, зібраних, злютованих в точці тут і тепер, які ще треба реалізувати шляхом творення багатозначних альтернативних світів, переходячи в часі з листа на лист через точки розгалуження. Через точки порушення регулярності буття. Сингулярні точки, в яких буття себе нам само виявляє, а гідному розумові себе прояснює. Се невивчений урок самородного картезіанця, що не здогадувався про існування філософії -  веселої науки. 
 
    Про мізерну малість незробленого Адамсом кроку той, хто пам’ятає Адамса, довідався багато років по тому, розгорнувши твори Ніцше, Камю, Гайдеґґера й Ясперса. Читач був уражений, наскільки легко прийшло цілковите прийняття викладених в цих книгах думок про людину, екзистенцію, буття та абсурд. Правда, здумлений читач був далеко не Адамсом. І прожив значно більшу частину відведеного йому життя, блукаючи наосліп пекельними колами, попри все асимптотично наближуючись до граничного розуміння того, що, як виявилось, йому вже було майже відомо. Мабуть, відхід Адамса прийшовся на ту саму вузлову точку, яка давала можливість переходу на інший лист буття. Причім відстань у надпросторі мислення між цими двома листами була нескінченно малою. Втім листи різнилися докорінно  й у прийдешньому ніде не перетиналися. Відтак  славнозвісні мізерність кроку й майже знання не мають нікого вводити в оману, бо насправді й заплачено за них дуже дорого, та й місток цей споріднений за змістом трансцендентному стрибку від первісної безневинності до справжньої віри. 

[За адомсова часу філософією називалася пісна малопоживна юшка, виварена навіженим кухарем на ім’я Маркс з обсмоктаних і розплющених кісток старожитніх велетнів-близнюків Декарта й Спинози. Всіх незгідних до цієї харчі наполегливо припрошували не турбуватися. Неслухів та неуків зразково карали. Справжніх філософів, які встигли померти чи (що ще гірше) продовжували жити за межами імперії, сумлінно ганили та пильнували, щоб їх творів ніхто не читав. У центральній бібліотеці мільйонного імперського міста наївний Адамс взявся було відшукувати праці страшливого схизматика Ніцше. Й знайшов у каталозі на літеру “Н” одиноку назву брошури видатного німецького товариша-комінтернівця Франця Мерінга “Фрідріх Ніцше”. Втім доброчесна й обачна працівниця божевільного закладу відмовилася видати Адамсові цей фундаментальний критичний опус, бо, по-перше, цю брошуру заклад має в однім примірнику, по-друге, її вже хтось взяв читати, по-третє, видавати її кожному зустрічному заборонено інструкцією. Отже, таким, як Адамс, залишалося лише вичитивати в марксових епігонів окремі лайки на адресу Ніцше та самим домислювати, що то був за один, раз його так ненавидять. Ця інтерлюдія не може слугувати виправданням філософського невігластва Адамса, а тільки легким шкіцем звичаїв та марновірства минулої епохи.]