De profundis clamavi ad te, Domine… (Psalm 130)   

        Мені п’ятдесят < восени 5-го року >;  відчуваю, що життя в цілому прожито, довершено й треба підбивати риску. Варто висловитися щиро, хоча б заради моїх дітей. Хочеться дати їм те, чого сам  не мав жодного дня. Віддати все набуте мною ціною величезних помилок, часом безталанної чорної праці, стрімких піднесень до розуміння складних сенсів буття, карколомних падінь з височіні розуму та сумних розчарувань у безсумнівному. Прагну не сповіді, не співчуття, навіть не розуміння. Це також у жодному разі не заповіт. Сподіваюся лише, що колись, відповідаючи своїм дітям, ким був їх дідусь, вони легше складуть собі думку про моє життя, самотужки зроблять висновки та винесуть певний урок на майбутнє. Чи значить це, що моя мета дидактична? В жодному сенсі. Наслідуючи Ніцше й Гайдеґґера, бачу сенс власної історії (як й історії загалом), більшою мірою пережитої всередині, в тім, що вона жива й дієва настільки, наскільки уявний читач готовий співпереживати її, прикладаючи до себе, мати за мету осягнення (хоча б на мить) власної екзистенції. Хай ця гонитва від початку не гарантована на успіх, але людині, що переживає становлення, стануть у пригоді будь-які допоміжні засоби. До того ж це зовсім не моя особиста життєва пригода. В ній розумова авантюра певної (і, як здається, не найгіршої) частини мого покоління. Та, мабуть, жодного відбувшогося життя не варто відкидати, а тільки розглянути прискипливо та винести справедливий присуд. Вважатиму за успіх, якщо зумію виразити себе в цім тексті. 
 
      1. Оскільки докладне цитування творів та їх авторів не є моєю метою, доцільно відразу коротко перелічити людей, чия праця та життєвий шлях вплинули на мене надзвичайно, знайшли потужний відгук у моїй душі, кого я вправі (може й дещо наївно, бо кажу як неофіт або новонавернений) до кінця мого життя вважати однодумцями. Серед філософів це беззаперечно та безумовно: Фрідріх Ніцше, Альбер Камю, Мартин Гайдеґґер, Сьорен К’єркеґор, Блез Паскаль. Великими письменниками, з якими я цілком згідний, є Джеймс Джойс, Семюел Беккет, Марсель Пруст, Кнут Гамсун, Корнелій Таціт; а до тих генієв літератури, якими захоплююсь, але з якими не можу до кінця погодитися, належать: Франц Кафка, Герман Гессе, Вітольд Гомбрович, Андре Мальро, Чеслав Мілош, Аркадій Любченко. Найкращі поети: Едгар По, Шарль Бодлер, Райнер Марія Рільке, Ліна Костенко, Василь Стус. З математиками справа складніша, але геніями минулого століття вважаю творців теорій абстрактних вимірних і нормованих топологічних просторів Анрі Лебега та Стефана Банаха. 

     2. Моя (не відомо, в якій мірі запозичена, але насправді вистраждана) дефініція свободи (така, що дає ключ до розуміння мого способу мислення) наступна: свобода  -  це єдине невід’ємне право сильної людини нести цілковиту абсолютну відповідальність за все своє життя: дії, бездіяльність, цінності, наміри, думки, почуття, власну смерть. Це визначення робить зрозумілим та природним філософський гнів Ніцше проти співчутливих, жалісливих, доброчесних, що позбавляють людину найневід’ємнішого її права  -  бути вільною. Водночас відкидаються всі спекуляції щодо так званих “внутрішньої” та “зовнішньої” свободи, бо  подібна диференціація втрачає сенс: існує лише одна єдина свобода, яка є станом індивідуально визначеної людини (гайдеґґерової “присутності”), рівнобіжно звернутим як назовні, так і всередину. Ці “геометричні” (або ж “топологічні”) прояви свободи нероздільні: вони водночас наявні, чи водночас відсутні. Інша річ – наскільки цей стан свободи є сталим, або ж, навпаки, швидкоплинним. (Ситуація тут вельми подібна на гайдеґґерову екзистенцію, настільки, що свободу й екзистенцію можна до певної міри ототожнити.) 
 
         Це визначення ставить у зрозуміле співвідношення ідею політичної свободи, яка є лише яловою блідою проявою свободи, а саме, такою що не оперта на окрему людську істоту, а шукає собі виправдання у спільнотах людей, так ніби множина може мати більшу відповідальність за життя одиниці, яка такої відповідальності позбавлена. Навіювання політичної свободи у середовищі невільних індивідів спотворює саму свободу, до якої кожен має прийти сам. Ось типовий приклад перекручення цінностей, до якого повсюдно й завсідно вдається публічність. Якби ж я мав за мету продовжувати міркування в цім напрямку, то почав би шукати генезу ідеї справедливості саме у напрямку спотворення ідеї свободи шляхом її підміни (“покращення”) політичною свободою. Самоомана публічності цього принципово не бачить, на її прапорах політична свобода перебуває в мирному сусідстві саме зі справедливістю, а обидві так само невизначені, химерні, звабливо облудні. Культивується публічний грунт для необмеженої спекуляції. 
 
        У визначенні свободи важливим є те, що вона  -  право (у значно ширшому розумінні, ніж має на увазі юриспруденція), себто можливість. Але така можливість, яка вся цілком тут і тепер. Тобто я можу саме тому, що прагну. Прагну відповідати за себе, але зреалізована можливість повсякчас залишається не позаду мене, вільної людини, а вислизає та опиняється попереду, знов у якості нереалізованої можливості, яка спонукає прагнути себе. Наслідуючи Камю, можна назвати цю взаємодію людини та її свободи бунтом, який постійно завойовує свободу, щоб втратити її негайно по власному переродженні та забутті бунтівної цінності. Інакше: бунт є способом втілення свободи в життя окремої людини, а свобода – єдиним виправданням та ціннісним змістом бунту. (Хоча сам Камю мав на увазі значно ширший сенс бунту). 
  
   … Років із сорок тому один заздрісний литовсько-польський (чи польсько-литовський?) літератор, читаючи в газетах про молодого і талановитого французького письменника, розпачливо висловив у своєму щоденнику обурення епітетами на кшталт “новий Камю Франції”, якими французька преса відзначила новітній талант. Випадок, цікавий лише для Фройда? Можливо. Та я дещо про інше… Ось вже два роки новий Камю України спочиває в землі львівського цвинтаря. Він втілив “я можу, бо прагну” в тій короткій порі, що фатум  відвів йому по цей бік вічності. Огидна наша дійсність розтрощила та розплющила багатьох. Їх також шкода. Але подія Кривенка виключна. Він був для небагатьох самою свободою, свободою у власному сенсі, нічим іншим – лише свободою. Ця свобода жила самим лише бунтом, абсолютним і нестримним. І се надавало надії цим небагатьом встояти перед огидою дійсності. В наскрізь рабській країні холуїв він був єдиним символом абсолютної цінності бунту заради свободи. Сингулярна точка буття… Трансцендентний стрибок у неповернення…Для нас, уже самітних, для небагатьох… Всього-на-всього. Але не існує поцейбічної ціни покути для його вбивць… 

     Діалектика прагнення й можливості становить екзистенціальну структуру свободи. Водночас і це прагнення, і ця можливість дещо незвичайні: вони не ставлять за мету досягнення більшої насолоди, панування, якіснішого споживання плодів земних чи духовних, і до певної міри навіть некорисні в тваринній боротьбі за виживання, що точиться в людськім стаді. Дещо незвичайні прагнення і можливість хочуть і можуть більшої (ба! необмежено більшої, нескінченної) відповідальності за своє життя. Вони хочуть і можуть піддати своє життя всім випробуванням, карам і вирокам світу, їхнього світу. Вони відкривають людину сутньому цього світу, дають згоду сплатити повну ціну цієї відкритості (розімкненості). Яка ж ця незвичайна ціна незвичайного прагнення незвичайної можливості? Відповідальність грунтується на мірі  та самообмеженні. Ця міра моя, а не накинута ззовні. Чим більша відповідальність  -  тим жорсткіше самообмеження. У світі вільних Бог (Абсолют) є міра. Таким чином, світ свободи є справжнім пеклом на думку публічності (та її шлюбної дитини  -  релігії). Кажуть, така свобода не полегшує життя людини, а навпаки є абсолютним тягарем. Для ортодоксального (тобто, послідовного) християнина свобода є парадоксом, ідеєю, що суперечлива в собі, а значить і неможлива в цім світі. Найнеможливіша можливість! Цей парадокс вбиває християнського Бога, який є поєднанням необхідності й можливості. До речі, неплідним поєднанням, яке потребує марнування єдино справжнього життя, прагнучи уявного безсмертя душі. Натомість, християнин щодо свободи вживає універсальну лайку: “Ніщо!” Ніщо – це уявлення християнина про пекло. Більш глибоко – образ свободи очима релігійної свідомості. Для християнина образом свободи є гріх, гріхопадіння, опір Божому промислу, забуття Бога, диявольська спокуса, заборонений плід, втрата безсмертної душі, пекельні муки тощо. Ба більше! Сам християнський Бог не вільний. Його воля лише втілення його необхідності, він знає все, він сам є цим всім, він не може бути інакшим, він не вільний навіть вирішити питання про власне існування, бо інакше постала би проблема необхідності існування Бога. 
 

    … Він загнав мене в кут, уже не вперше: “Визнай: Бога нема! Чи ти не згоден?!” Можливо, я любив його, на свій копил: “Кого чи чого нема? Що це значить, коли когось (чогось) немає?” Він ладен був накинутися на мене: він жадав очевидного, остаточного, бо кохався в істинах. Жалюгідним позитивістом бачив він мене. Насправді, його дух прагнув віри, як сухий пісок неможливої в пустелі зливи. Спочатку цей дух обожнив ідею, одну окрему Ідею. Як би ж хтось довів йому існування Бога,  він не виніс би двох богів. Ось і вся його безбожність, його – найкращого учня Спінози, картезіанця безглуздою витівкою випадку. Мені випадало повестися жорстоко. Я не міг порятувати його віру від неї самої. Почавши творити богів, зарозумілий у відвазі, він зажадав створити лише одного, але абсолютного, Бога всіх Богів. Ієрархія трансфінітів була поза його розумінням. Я мав би вбити його віру в абсолютну істину, в істину як таку взагалі. Я повинен був сказати: “ Твоя люба Ідея, як і ненависний тобі Бог, як і багацько інших ідолів Абсолюту – лише антропоморфні витребеньки навіженого розуму, який забув самого себе, свою гідність і вічну покуту. Це лише гримаси нігілізму, хай і вишукано вбрані в зловісні шати логіки. Навчися ходити прóклятим колом суперечностей, не шукай останніх відповідей, тоді, можливо, тобі пощастить торкнутися буття, заспокоїтися в самім центрі нестямної бурі становлення. Якщо це надасть втіхи твоєму розумові, уяви свої логічні конструкції лише частковими, химерними відбитками величного Всесвіту становлення, вічного повернення собі тотожного…”. Я змовчав, можливо, з любові до нього. З любові він і помер, мабуть… 

    Хтось скаже: “Нащо ти оспівуєш свободу, чи доречно рекламувати цей “неходовий” товар?”  Я спробую виправдатися. Для початку придивимося пильно до вільних людей: Стивен Дедалус завченим спритним рухом лапає вошу в своєму подертому лахмітті; Блум починає ранок роздумами про безпечність відправлення великої нужди з погляду загострення геморою; беккетові блазні – Уот, Мелон, Моллой, Макман, Безименний - писані красені, здатні своїм виглядом відлякати навіть чорта; Мерсо не плаче на похоронах матері, чим завдає непоправної шкоди суспільній моралі; єдиними друзями Заратустри є двійко звірів – орел та змія. Божеволіє між богами та людьми Гьольдерлін; до останку спалює в пробах реальної діалектики своє життя й розум Ніцше;  на краю вічності грає в азартну гру з Богом Паскаль, ставлячи на кін та програючи своє тіло і життя; “хижий знавець нижчого світу” “відсторонено холодний” (за Гомбровичем), Камю зводить порахунки з власною філософською совістю, залишаючись великодушним усередині пекла; зазнавши фатальної катастрофи, замикається у філософській мовчанці на тридцять років будівничий Всесвіту Гайдеґґер; etc., etc., …, etc.,…∞. Перелік нескінченний. Мораль проста: свобода та життя, свобода та філістерське щастя, свобода та добробут, свобода та “чиста совість” --  ці речі несумісні. 
 
     Того, хто кличе до свободи, мабуть, потрібно каструвати. Свобода не сприяє статечному проходженню шляху від ясел до могили. Та просто так її нікому не дарують – її ще необхідно взяти з бою і  вибороти в себе самого. Свобода – доля тих небагатьох, яким і так її не оминути. Ось саме і до цих небагатьох, які вже вийшли в путь, хоча ще не прийшли,  звертаюсь: пам’ятайте -  від елліна боги не приховали його талан. Вогонь з небес! Героєм еллінським ставав лиш той, хто жереб свій приймав як нагороду і йшов у вир, щоб гідність зберегти. 
   
    3.  Хіба не ризикують ясністю розуму ті навіженці, хто на межі змагається за розуміння незрозумілого й неосяжного? У першу чергу, ті, хто прагнуть мислити суперечливе в собі. “Ми не можемо одне й те саме стверджувати й заперечувати”. Цей закон логіки  трактований Ніцше двоїсто: по-перше, саме людський розум у цім питанні обмежений, слабкий і недостатній, бо він цього не може; по-друге, той немічний розум робить зі свого безсилля імператив (настанову): ми не мусимо, не маємо права одне й те саме стверджувати й заперечувати! 
 
    Отже, могти й прагнути мислити суперечливе – це розлучатися з логікою. Але логіка ніколи не була неперервним змістом історії зусіль людського розуму в будь-якій царині пізнання. Найяскравіше це віддзеркалює найлогічніша зі всіх наук – математика. Паскаль тримає в долонях нескінченність і бачить одне й те саме число, що не є ані парним, ані непарним. Але ж вона число й лише тому залишається об’єктом математики. Та в якості скінченного (парного чи непарного) числа нескінченність неспроможна, бо суперечлива в своій логічній основі. Що робить винахідливий людський розум? Він відставляє на бік логіку і наділяє нескінченність властивостями нескінченного числа: вона віднині є границєю певної числової послідовності скінченних чисел, а саме – нескінченно великої послідовності скінченних чисел. Через цілком “нелогічне” поняття границі (що лежить поза логікою математики початку ХVII століття) числа набувають нової широти обгрунтування – вони відтепер всі є границями тих чи інших послідовностей. Диференціальне й інтегральне числення вриваються в математику із розмахом та наслідками становлення, бо вони самі є втіленням руху. Логика підноситься на новий щабель, до якого сама по собі вона нездатна дотягнутись, але, закинена на який, вона досягає в його площині нечуваних успіхів. Тут, на новій височині, логіка буяє з нестримністю лісової пожежі, втягуючи поняття руху в коло свого аналізу. Але між ціми двома щаблями лежить логічна прірва. Лише межова (чи просто божевільна) ідея границі числової послідовності підкидає логику вгору, забезпечує її майбутній тріумф там, угорі. Й тут є чималий ризик, викликанний мисленням суперечливого. Це не просто технічний ризик адаптації, виживання логіки в нових умовах. Про існування такого технічного ризику настирливо нагадали проблеми “наївної” теорії множин, розщеплення на незалежні несуперечні версії одвіку монолітних “математично очевидних” теорій при перших спробах послідовного проведення їх аксіоматизування. Навпаки, суттєвий ризик привчає суб’єкта пізнання  до необхідності вміти мислити суперечності. А це вміння на вигляд несумісне з логікою як такою. Отже, щоб забезпечити можливості застосування логіки в процесі пізнання, потрібно вміти могти й прагнути подекуди мислити нелогічно. Але лише “аподиктичні” закони логіки, впроваджені послідовно та неухильно, надавали людині пізнання затишної гарантії за будь-яких умов бути спроможною (тобто - логічно спроможною), все інше – кидало сміливця в обійми свавілля та хаосу невпевненості в результатах мислення. Зяюча паща Хаосу все вивільняє й нічого не утверджує, не запевняє, а тому для розуму все залишається прихованим. Той факт, що круг логічного саме в математиці є домінантою, лише маскує фундаментальний характер математичних виключень, коли необхідно мислити суперечливе. Варто зауважити, що наступні епохально величні прориви математичної думки, пов’язані з іменами Лебега та Банаха, були лише значними подіями в історії математики у порівнянні з революцією XVII століття. Ці виключення фундаментальні саме для розуміння всіх подальших надбудов логіки, всіх можливих напрямків математичної творчості. Без періодичного творчого усунення логіки від справ була б неможливою здатність (сила) математизації інших “природознавчих” наук, нагальні потреби яких є водночас і мотивацією цієї математичної творчості, і рушийною силою становлення самої математики. 
 
    Після виголошення ключового слова “творчість” стає більш прозорим ризик героїв пізнання. Мислення одного й того самого в аспекті твердження й заперечення;  усунення логіки для її піднесення (вкидання) на досі недосяжний щабель; ходження колом протиріч із висуванням (утвердженням) нових цінностей і понять  внаслідок подолання кожного оберту кола протиріч;  життя  ( Dasein ) як втілення реальної діалектики протиріч – що це як не сама творчість?  Творчість – у пізнанні сутності і буття (наука і філософія), у заснуванні краси (мистецтво),  в утвердженні власної долі (життя для свободи). Ся спроба мислення творчості між логікою й буттям - не поняття, а лише налаштованість (настрій). [ Мабуть, логіка й буття є лише крайнощами творчого розвітку волі. Тому поняття “творчість” не піддається простим дефініціям, а точніше: від кожної спроби дефініцій відгонить формалізмом чи метафізикою.] 
 
    Дефініція свободи має своїм змістом творчість, а формою (рекурсивною функцією) – мислення (включно з осмисленою дією). Зміст свободи (як найбільшої суперечності, сингулярності ось-буття) ризикований за визначенням, оскільки ризикована, має “нечисте сумління” власне творчість. Ризиковано мислити свободу – і ризиковано створювати помислене вільним ось-буття. Мерехтливе межове мислення суперечливого загрожує втратою адекватності мислення взагалі. Творення вільного ось-буття загрозливо втратою самого ось-буття. Коли мислення відмовляється від свободи й творчості, воно заперечує свій сенс і чинить в такий спосіб самогубство. Але й без мислення немає не лише “усвідомлення” свободи – відсутня й сама свобода. Зразки невільної творчості, яка не мислить, насправді апокаліпсичні. 
 
    Отже, коли ми говоримо: свобода, творчість, мислення – ми говоримо про різні аспекти одного й того самого. Всі три ідеї (образи) рівні у витоках, рівнобіжні у втіленні. Всі три ідеї сингулярні, бо прагнут безмежної можливості. Але напруга цього прагнення не має трансцендентної мети. За цим прагненням найбільшої можливості ось-буття (граничним прагненням межі) нема другого плану, де  було би приховано ще щось інше. Змагання напруг лише втрата й набуток, а не напрямок і ціль. Таким є становлення ось-буття. 
 
     Мабуть, тут не місце для метафізики. Тому далі за ось-буття протягувати ідею становлення не варто. Тим більше, що сам термін “становлення” лише зручний символ для передачі триєдиної настроєності ось-буття на прагнення безмежної можливості свободи. Для мене важливо те, що це становлення не передбачає обов’язкової присутності Бога, як трансцендентності, хоча сама ідея межі не суперечить, наприклад, чисто математичному визначенню границі. Тобто, навіть границя вже є ідеєю трансцендентною, як і нескінченне число. І тому не потребує жодної потойбічності.  [ Для пізнавальника, що звик вільно оперувати границями послідовностей і залюбки шикує трансфініти, божественність цих понять рівнозначна баченню себе самого в ролі бога. Зовсім інша справа, чи плідною є така рефлексія та чи не призводить такий слововжиток до цілковитого руйнування мови в якості засобу пізнання.]   
 
    Але чому б не зіграти в своєрідне “парі Паскаля”? Хай там як, а спроба метафізичної спекуляції могла б виглядати й так: