1

Вода ясна, як сіль в сльозі дитини,

Бліді тіла жінок штурмує разом з сонцем;

Шовки, знамена непорочних лілій,

На мурі, що дівчатам служить охоронцем;

Жарт ангелів; - Ні... ріки золотії

Хитають руки трав, повільні й темні.

Їх пологом вкриває синє небо,

На пагорб кличе прохолода тіні.

ІІ

Ех! Вкрився брук прозорою рікою!

Від дна зринають бульки золотаві.

Дівчата в сухнях  мокрих, полинялих,

Неначе птахи, скачуть під вербою.

Як новий  луїдор, блищить купава,

Подружка вірна сонця, наречена! –

У люстро вод ревниво гляне з неба

Круг сонця - цвіт трояндовий ласкавий.

ІІІ

На лузі пані нічого робити,

То ж з парасолі тінь для сина робить,

Малий ступає поруч з нею гордо;

І їй читає серед трав і квітів

Із томика в червоному сап’яні!

Нікого з тисяч ангелів не стане

На тій дорозі, що не за горами!

Там будуть люди, холод і тумани.

IV

Дерев печальні руки, ще молода трава!

В злотому ложі місяць квітень спить блаженно!

В серпневі вечори прийде утрат гангрена,

На берегах гниючих почне свої жнива!

Зітхає вітер над верхів’ям тополиним.

Тут, під фортечним муром, як вона ридає!

Але ні відгуку з ріки не долітає:

У нерухомому човні колишній милий.

V

Спинити хмуру гру води не cмію!

Недвижний човен! руки без роботи!

Ніщо не сколихне, ні квіти жовті,

Ні сині, що цвітуть у водах сірих.

Ох! Порох з віт верби крило змахнуло!           

Давно троянди очерет ковтає!

Чи човен мій ланцюг не відпускає,

Чи до країв заповнився він мулом?

Mémoire

I

L'eau claire; comme le sel des larmes d'enfance, 

L'assaut au soleil des blancheurs des corps de femmes; 

la soie, en foule et de lys pur, des oriflammes 

sous les murs dont quelque pucelle eut la défense; 

l'ébat des anges; - Non... le courant d'or en marche,

meut ses bras, noirs, et lourds, et frais surtout, d'herbe. Elle

sombre, ayant le Ciel bleu pour ciel-de-lit, appelle

pour rideaux l'ombre de la colline et de l'arche.

II

Eh ! l'humide carreau tend ses bouillons limpides!

L'eau meuble d'or pâle et sans fond les couches prêtes.

Les robes vertes et déteintes des fillettes

font les saules, d'où sautent les oiseaux sans brides.

Plus pure qu'un louis, jaune et chaude paupière,

le souci d'eau - ta foi conjugale, ô l'Épouse! -

au midi prompt, de son terne miroir, jalouse

au ciel gris de chaleur la Sphère rose et chère.

III

Madame se tient trop debout dans la prairie

prochaine où neigent les fils du travail; l'ombrelle

aux doigts ; foulant l'ombelle; trop fière pour elle;

des enfants lisant dans la verdure fleurie

leur livre de maroquin rouge! Hélas, Lui, comme

mille anges blancs qui se séparent sur la route,

s'éloigne par-delà la montagne! Elle, toute

froide, et noire, court! après le départ de l'homme!

IV

Regret des bras épais et jeunes d'herbe pure!

Or des lunes d'avril au coeur du saint lit! Joie

des chantiers riverains à l'abandon, en proie

aux soirs d'août qui faisaient germer ces pourritures!

Qu'elle pleure à présent sous les remparts! l'haleine

des peupliers d'en haut est pour la seule brise.

Puis, c'est la nappe, sans reflets, sans source, grise:

un vieux, dragueur, dans sa barque immobile, peine.

V

Jouet de cet oeil d'eau morne, je n'y puis prendre,

ô canot immobile! oh! bras trop courts! ni l'une

ni l'autre fleur: ni la jaune qui m'importune,

là; ni la bleue, amie à l'eau couleur de cendre.

Ah! la poudre des saules qu'une aile secoue!

Les roses des roseaux dès longtemps dévorées!

Mon canot, toujours fixe; et sa chaîne tirée

Au fond de cet oeil d'eau sans bords, - à quelle boue?