З ангелів кожен жахкий. І все ж, горе мені,

вас я оспівую, майже смертельні птахи душі,

вас пізнаючи. Де Товії дні (1),

там найосяйніший з вас (2) став біля грубих дверей,

перед дорогою ледь замаскований і не страшний;

(юному юний, цікаво, яким він здавався).

Нині архангел ступив, не погрозний, з-понад зірок (3)

крок  тільки вниз і сюди: високо-

точно вражаючий нам наше серце. Хто ви?

Ранні щасливці, улюбленці ви сотворіння, (4)

гряди гірські, світанково-багряні хребти

 творення всього - пилок розквітаючого божества (5),

ланки сіяння, проходи, щаблини, престоли, (6)

Всесвіт буття, насолоди щити,(7) закипання

бурних палких почуттів і раптово, всамітнене,

дзеркало: що випромінює власну красу, (8)

черпає знову в свою особистість назад.

Ми ж бо, коли відчуваємо, танемо, ах,

нас видихаємо з себе і геть; наче з жару у жар

шлемо слабкий аромат. (9) Думаю хтось нам говорить:

входиш ти так в мою кров, в ці покої, весну

повниш собою... Хто спонукає, той нас вберегти не зуміє,

ми розчиняємось в ньому й круг нього. А тих,

хто досконалі, чи хтось їх зупинить? Незмінно являється видимість

їхніх облич і зникає. Наче роса на ранкову траву

ринеться Нашість із нас, мов тепло

від гарячої страви. О усміх, до кого? О задивляння:

інше, душевне, спливаюче хвилею з серця -;

в ній розчиняємось ми, після нас? Ангели

дійсно вертають лиш Їхність, розвіяне їхнє,

чи за недоглядом, разом із ним,

дещо із нашої сутності ? В їхніх потоках

стільки ж примішано нашого, скільки двоїстого

в ликах вагітних жінок? Непомітне у струменях

їхніх повернень себе. (Як їм таке помічати.)

Люблячі здатні, якби розуміли, в нічному повітрі

дивне утвердити. Тільки здається, від нас

все втаємничене. Бачиш, дерева, будинки,

де ми живемо, незрушні. Лиш ми

всі проминаємо повівом вітру.

Згодяться всі, в нас приховані наполовину

сором можливий і наполовину безмовна надія.(10)

Люблячі, вас, ви взаємодостатні,

вас запитаю про нас. Ви себе упіймали. Маєте докази?

Гляньте, як я розумію, ось де рука моя

іншу впіймала, чи ось захищаю руками

зношений лик мій. Такі незначні відчуття

втрачені. Чи може щось повертаю?

Ви, кого доти до інших охоплює

пристрасть, доки молінням вона

вас підкоряє: не довше - ; під цими руками

щедрими робитесь ви, наче рік виноградний;

іноді гасне вона, коли зверхність встановлює

інша: я вас запитаю про нас. Розумію,

дотики ваші щасливі до часу, лиш доки лишається ніжність,

доки те місце існує, якого торкається

ласка (11); доти виразно собі обіцяєте

вічність. І ще, коли вас приголомшить

погляд найперший і сум край вікна,

й перша прогулянка разом в саду:

люблячі, ви все ще є? Коли ви один одного

ніби до губ піднесете своїх  й припадете - : трунок до трунку:

о як же дивно тоді ті, що п'ють, уникають діяння. (12)

Вас не вражала на стелах аттичних стриманість

жестів людських? (13) Їхні любов і прощання

легко лягають на плечі, вони наче

з інших матерій, ніж наша? Згадайте їх руки,

мов невагомі вони, хоча в торсах є сила.

Стриманість ця зрозуміла: так ми до цього готові,

це наше, так ми готові торкатись; сильніше

Боги на нас натискають. Тільки то справа Богів.

Нам би також відшукати невинну, незриму, вузеньку,

людську, одну з наших смужок в садах

поміж рікою й камінням. (13) Бо власне серце нас перевершує

завжди так само як їхнє. Тому ми не можемо 

в наших творіннях його роздивитись, чи

в торсах божественних, де воно стримане більше.

          Дуїно, кінець січня, початок лютого 1912 року

"Навколо чого обертаються "Елегії"? Навколо таємниці існування та призначення людини у Всесвіті … Тут нічого не демонструється, нічого навіть не виставляється; усе тут запитання, заклик, а також заклинання, внутрішні дебати душі, котра, в якомусь розумінні, бере на себе опіку над усе-світом і накидає собі місію забезпечити його зростання чи навіть відродити його”. (Ґ. Марсель "Homo viator").
"Друга елегія" оплакує нашу швидкоплинність, демонструє усвідомлення смерті, яка не дає нам повноцінного існування. Наше життя та досвід випаровуються, наші пристрасті згорають, розвіюються в повітрі, як тепло і запахи. З кожним подихом ми убуваємо, і ми не можемо залишити свій слід ні в чому, навіть у коханих, які є свідками та найбільшими поціновучами нашого існування. На недосяжній висоті над людиною знаходиться Ангел. Він не прив'язаний ні до цього світу, ні до потойбіччя, не применшує значення земного, знаходиться між Богом і завжди обмеженою часом і простором людиною. Людина звертається до ангела і прагне досягти його блаженної цілісності, усвідомити суть життя і смерті.
 

(1) "Товії дні" - алюзія на "Книгу Товита" в Старому Заповіті. Благочестивий, вірний своєму Богові, Товит гідно проходить випробування вигнанням, бідністю, сліпотою. Він посилає в далеке місто свого єдиного сина Товію забрати борг у давнього друга. В супутники Товії Бог послав ангела. Повернувся Товія багатим, щасливо одруженим і зміг зцілити від сліпоти свого батька. Повчальна історія життя Товита і його сина Товії описана в "Книзі Товита"https://www.truechristianity.info/ua/biblia/tobit_ukr.php

(2) "найосяйніший з вас" - архангел Рафаїл, грізний супутник Товії, "замаскований і не страшний", уберігав його від бачення справжнього свого вигляду, небезпечного, смертельного для людини. Товія зміг з ним пройти випробування, тому що був у стані простоти. Зустріч людини з надлюдським відбулася просто, сильно й скромно, як це було можливо в часи Початку.

(3) "архангел ступив, не погрозний, з-понад зірок" -  Ангел відкривається Товії і діє у світі людей.  Ангел елегії байдужий до людей, він перебуває у просторі, недоступному людині, прихованому для споглядання і розуміння. "Так як Блаженні вони, то нічого не відчувають" (Ф. Гельдерлін "Рейн"). Простір людської душі - це місце перетворення, внаслідок якого стає можливою зустріч з Ангелом в його позазірковому просторі.

(4) "сотворіння улюбленці / гряди гірські, світанково-багряні хребти / творення всього " - "На початку Бог створив Небо та землю" (Перша книга Мойсеєва: Буття 1,1 https://www.truechristianity.info/ua/bible/genesis_ua.php ). Під Небом розуміється не лише небозвід, але й світ Ангелів. Вони утворюють світ осіб, істот, дій, стосунків у бездоганному вигляді, це ідеальні творіння Бога.

(5) "пилок розквітаючого божества" - Ангели були горніми постатями. Наступний образ походить із царства живих рослин: Ангел є "пилком розквітаючого божества". У квітці, що виробляє запліднюючий пилок, проявляється щось від неоплатонічного уявлення про Перше, з якого походить безліч. Активність першооснови полягає в тому, щоб бути причиною всіх речей.

(6) "ланки сіяння, проходи, щаблини, престоли" - Ангел постає не як цілісний простір, а як його окремі складові частини. В ієрархії простору Ангел реалізує прохід до того, що поряд, і є щаблинами для сходження до престолу, який вище.

(7) "насолоди щити" - алюзія на "Пісню пісень", в якій Наречена порівнюється з баштою Давида: "Шия твоя, немов Давидова башта, збудована для трофеїв. Тисяча щитів на ній повисло". (Пісня пісень 4,4  https://web.archive.org/web/20120830040408/http://bibliya.in.ua/index.php/site/knyha?k=pisn)

(8) "дзеркало: що випромінює власну красу" - зображення ангельської слави досягає кульмінації в цій картині. Дзеркало має таємниче значення. Ангели, подібно дзеркалам, випромінюють свою красу, але не втрачають її, а повертають у себе; в цьому секрет їхньої надлюдськості. Як результат, вони залишаються незнищенними, хоча перебувають у центрі найпотужнішого руху. Згідно з Платоном, Перше "виходить із власної сутності", але ніколи не бідніє, бо все, що виходить з нього, повертається до нього.

(9) "шлемо слабкий аромат" - наше життя та досвід, як тепло та запахи, розвіюються в повітрі, випаровуються. З кожним подихом ми убуваємо, і ми не можемо залишити свій слід ні в чому, навіть у коханих, які є свідками та найбільшими поціновувачами нашого існування.

(10) "сором можливий і наполовину безмовна надія" - відлуння християнського вчення про гріхопадіння. Люди соромляться його і зрікаються його, але в той же час з надією чекають незбагненного Можливо - зародження нового життя в серці віруючої людини. "Надією бо ми спаслися. Надія ж, коли бачить, не є надія, бо хто що бачить, чому б того й надіявся? А коли сподіваємось, чого не бачимо, то очікуємо того з терпеливістю." (Послання св. апостола Павла до римлян, 8:24,25 https://www.truechristianity.info/ua/bible/romans_ua.php)

(11) "доки те місце існує, якого торкається / ласка" - "...мене турбує такий дорогий мені вислів, що стосується закоханих... Це означає буквально що місце, на яке закоханий кладе свою руку, уникає зникнення, старіння, усього, що майже завжди руйнується в нашій сутності. Чи все ще існує беззаперечна впевненість?" (Р.М.Рільке "Лист до Марії фон Турн унд Таксіс-Гогенлое") Той факт, що впродовж і після короткого часу ласки місце все ще існує, настільки сильно відчувається люблячим, що це почуття перекриває ледь відчутне, але постійне минання, і здається, що під рукою є чиста постійність, справжнє буття, у якому немає ні до, ні після, становлення чи вмирання. Кожен думає, що відчуває реальність іншого, коли торкається його. Але хіба вони не помиляються?

(12) "ті що п'ють уникають діяння" -  "Коли ви обіймаєте один одного, рот одночасно п'є і стає чашею для іншого, є об'єкт, але немає суб'єкта - має місце лякаюче зникнення особистості. Чи є хтось, хто п’є? Невже ви не помічаєте, що є дія, але її ніхто не робить?..  В процесі поцілунку присутній тільки об'єкт, рот іншого; власні уста вислизають з контексту дії, йдуть від нього. Об'єкт без суб'єкта - тривожне зникнення особи. Тож, здається, тут немає випаровування, лише збільшення. Кожен з двох стає більшим; як для іншого, так і для себе - як щодо цього? Таким чином ви вірите, що ви подолали непостійність і досягли стійкого". (Р.М.Рільке "Лист до Марії фон Турн унд Таксіс-Гогенлое") Коли любов стає звичкою, вона стає тривіальною. Тоді виникає нова подвійність дії та особи. Втрачається усвідомлення єдності з коханим.

(13) "на стелах аттичних стриманість / жестів людських" -  захоплення шляхетною простотою і тихою величчю греків залишилося в минулому. Образ прощання знову і знову з'являється на грецьких могилах. Наприклад, молода жінка йде, а чоловік прощається з нею; або друзі розлучаються і востаннє відчувають, ким вони були один для одного. Жести кохання й прощання стримані, вони легко лягають на плечі того, хто залишається, ніби їхні любов і прощання  мають іншу природу, ніж у нас. Вони не тиснуть, не обтяжують. Коли серце перевершувало їх, створювалися високі зразки: храми їх міст, думки їх філософів, вірші їх поетів. Так гамувалася безкінечна туга, підкорялася і перетворювалася на самовладання, втілене в божественні тіла; у форми богів, які були вище людини, але не нескінченні. Це божественне не кликало в безмежне, а допомагало знаходити відповідність призначенню, стримувати себе. Його заспокоює мистецтво у розумінні аполлонівської творчої волі,воно завжди виходить за межі нашої форми та можливостей. "Людина нескінченно перевершує людину!" (Блез Паскаль "Думки") Теорію "аполлінічного" та "діонісійського" розвинув філософ Фрідріх Ніцше в книзі «Народження трагедії з духу музики». .
 

Знамените "Велике прощання" або "Стела прощання" з поховання Найскоса приблизно 350-325 рр. до н. е., Національний археологічний музей, Афіни, Греція

The famous "Grands Adieux", or "Farewell Stele", from a funerary naiskos of ca. 350-325 BC, National Archaeological Museum, Athens, Greece

"Мені здається, одного разу в Неаполі, перед якимсь старовинним надгробком, мене осяяло, що я ніколи не повинен торкатися людей сильнішими жестами, ніж ті, які там зображені. І я справді вірю, що інколи я здатен висловити всі бажання свого серця без втрат чи фатальності, м’яко поклавши руку на одне плече". (Р. М. Рільке "Лист до Лу Андреас-Саломе" 10 січня 1912 року)

(13) "одну з наших смужок в садах / між рікою й камінням" -   Рільке, перебуваючи на межі часу, закликає задовольнятися своїми межами, чистою кінцевістю, радіти, якщо пощастило знайти вузьку смугу родючої землі, яка стане підґрунтям власного існування.

Duineser Elegien. DIE ZWEITE ELEGIE

JEDER Engel ist schrecklich. Und dennoch, weh mir,
ansing ich euch, fast tödliche Vögel der Seele,
wissend um euch. Wohin sind die Tage Tobiae,
da der Strahlendsten einer stand an der einfachen Haustür,
zur Reise ein wenig verkleidet und schon nicht mehr furchtbar;
(Jüngling dem Jüngling, wie er neugierig hinaussah).
Träte der Erzengel jetzt, der gefährliche, hinter den Sternen
eines Schrittes nur nieder und herwärts: hochauf-
schlagend erschlüg uns das eigene Herz. Wer seid ihr?

Frühe Geglückte, ihr Verwöhnten der Schöpfung,
Höhenzüge, morgenrötliche Grate
aller Erschaffung, – Pollen der blühenden Gottheit,
Gelenke des Lichtes, Gänge, Treppen, Throne,
Räume aus Wesen, Schilde aus Wonne, Tumulte
stürmisch entzückten Gefühls und plötzlich, einzeln,
Spiegel: die die entströmte eigene Schönheit
wiederschöpfen zurück in das eigene Antlitz.

Denn wir, wo wir fühlen, verflüchtigen; ach wir
atmen uns aus und dahin; von Holzglut zu Holzglut
geben wir schwächern Geruch. Da sagt uns wohl einer:
ja, du gehst mir ins Blut, dieses Zimmer, der Frühling
füllt sich mit dir . . . Was hilfts, er kann uns nicht halten,
wir schwinden in ihm und um ihn. Und jene, die schön sind,
o wer hält sie zurück? Unaufhörlich steht Anschein
auf in ihrem Gesicht und geht fort. Wie Tau von dem Frühgras
hebt sich das Unsre von uns, wie die Hitze von einem
heißen Gericht. O Lächeln, wohin? O Aufschaun:
neue, warme, entgehende Welle des Herzens –;
weh mir: wir sinds doch. Schmeckt denn der Weltraum,
in den wir uns lösen, nach uns? Fangen die Engel
wirklich nur Ihriges auf, ihnen Entströmtes,
oder ist manchmal, wie aus Versehen, ein wenig
unseres Wesens dabei? Sind wir in ihre
Züge so viel nur gemischt wie das Vage in die Gesichter
schwangerer Frauen? Sie merken es nicht in dem Wirbel
ihrer Rückkehr zu sich. (Wie sollten sie's merken.)

Liebende könnten, verstünden sie's, in der Nachtluft
wunderlich reden. Denn es scheint, daß uns alles
verheimlicht. Siehe, die Bäume sind; die Häuser,
die wir bewohnen, bestehn noch. Wir nur
ziehen allem vorbei wie ein luftiger Austausch.
Und alles ist einig, uns zu verschweigen, halb als
Schande vielleicht und halb als unsägliche Hoffnung.

Liebende, euch, ihr in einander Genügten,
frag ich nach uns. Ihr greift euch. Habt ihr Beweise?
Seht, mir geschiehts, daß meine Hände einander
inne werden oder daß mein gebrauchtes
Gesicht in ihnen sich schont. Das giebt mir ein wenig
Empfindung. Doch wer wagte darum schon zu sein?
Ihr aber, die ihr im Entzücken des anderen
zunehmt, bis er euch überwältigt
anfleht: nicht mehr –; die ihr unter den Händen
euch reichlicher werdet wie Traubenjahre;
die ihr manchmal vergeht, nur weil der andre
ganz überhand nimmt: euch frag ich nach uns. Ich weiß,
ihr berührt euch so selig, weil die Liebkosung verhält,
weil die Stelle nicht schwindet, die ihr, Zärtliche,
zudeckt; weil ihr darunter das reine
Dauern verspürt. So versprecht ihr euch Ewigkeit fast
von der Umarmung. Und doch, wenn ihr der ersten
Blicke Schrecken besteht und die Sehnsucht am Fenster,
und den ersten gemeinsamen Gang, ein Mal durch den Garten:
Liebende, seid ihrs dann noch? Wenn ihr einer dem andern
euch an den Mund hebt und ansetzt –: Getränk an Getränk:
o wie entgeht dann der Trinkende seltsam der Handlung.

Erstaunte euch nicht auf attischen Stelen die Vorsicht
menschlicher Geste? war nicht Liebe und Abschied
so leicht auf die Schultern gelegt, als wär es aus amderm
Stoffe gemacht als bei uns? Gedenkt euch der Hände,
wie sie drucklos beruhen, obwohl in den Torsen die Kraft steht.
Diese Beherrschten wußten damit: so weit sind wirs,
dieses ist unser, uns so zu berühren; stärker
stemmen die Götter uns an. Doch dies ist Sache der Götter.

Fänden auch wir ein reines, verhaltenes, schmales
Menschliches, einen unseren Streifen Fruchtlands
zwischen Strom und Gestein. Denn das eigene Herz übersteigt uns
noch immer wie jene. Und wir können ihm nicht mehr
nachschaun in Bilder, die es besänftigen, noch in
göttliche Körper, in denen es größer sich mäßigt.

Duino, Ende Januar, Anfang Februar 1912

https://www.youtube.com/watch?v=tBObFQWzR48 Rainer Maria Rilke - 2. Die Zweite Elegie (Liest Gert Westphal)