Присвячена Рудольфу Касснеру*

З очей усіх живих створінь вдивляється

Відкритість. І тільки наші очі

відвернуті, їм звідусюди погрожує

загибель, закрито вільний вихід.

Що там назовні, судимо за виглядом

одних тварин; тому що вже малим дитям

нас розвертають і змушують, щоб на зворотне

зображення дивились ми, не на відкритість, яка

в очах тварин така глибинна. Від смерті вільна.

Її ми бачимо у всьому; вільна тварина

свою загибель постійно має за собою

й перед собою Бога, й коли стається це,

то йде у вічність так, як йдуть джерела.

Ніколи не постане перед нами, у жоден з днів,

правдивий простір, з якого квіти

народжуються неперервно. Завжди цей світ

й ніякого Нікуди без Ні: чистота,

невидимість, яка вдихається

безмежно біла і не жадана. Немов дитя

в собі втрачає щось безмовне й стає

невпевненим. Чи кожен помирає і існує.

Бо смерть, що поруч, не вважають смертю

і дивляться назовні ясним тваринним зором.

Закоханий, але не кожен, хто здатен

змінити бачення, наблизиться й здивується...

Сприймає як свою помилку

приховане від інших... Але за нинішнім

нічого не зникає, і буде знову інший світ.

Завжди триває творення, ми тільки

помічаємо у ньому зображення свободи,

від нас закритої. Дано лише тварині,

безмовній, дивитися угору, крізь нас спокійно.

Це називають долею: бути навпроти

і не більше й завжди навпроти.

Це усвідомлення свого призначення

в спорідненій тварині, яке нас кличе

в іншому напрямку - нас розриває

своїми перетвореннями. І все ж її Буття у ній

безмежне, незбагненне, й без огляду

на її стан, ясне, таке як її погляд.

І там, де бачимо майбутнє, там вона бачить Все

й себе у Всьому і зцілена назавжди.

І все ж є у чутливій теплій тварині

тривога й визнання великої печалі.

Тому що їй також властиве те, що нас

гнітить так часто - спогад,

що це колись було, що відповідно вабило,

було близьким, надійним і зв'язок із ним

був нескінченно щирим. Тут повна відстороненість,

а там було душею. Після первинної Вітчизни

для неї інша буремна, двостатева.

О блаженство маленького створіння,

завжди лишатись в лоні, що його виносило,

о щастя мошки, яка ще вискочить назовні,

сама, коли настане шлюбний час: бо лоно є Усім.

І впевнена наполовину в безпеці птиця,

якій майже відома двоїстість її походження,

ніби була у ній колись душа етруска,

померлого, який одержав простір,

зі сплячою фігурою на кришці.

Як вражений той, хто літати мусить

коли виходить з лона. Як він себе самого

лякається, здіймаючись в повітря, неначе

вихлюпнутий з чаші. Так проривається дорога

кажана крізь порцеляну вечора.

І ми: споглядачі, завжди, повсюди,

всередині й ніколи зовні!

Ми переповнені. Ми впорядковуємо. А воно руйнує.

Ми знову впорядковуємо і самі руйнуємо.

Хто так нас розвернув, щоб ми,

що ми також, який би не обрали напрямок,

йдемо назад? Він наче на останнім

пагорбі, з якого ще раз всю свою долину

огляне, обернеться, зупинить, затримає -

так ми живемо і щоразу вмираємо

* Рудольф Касснер — австрійський письменник, філософ культури, мислитель-есеїст, перекладач грецької філософії, англійської, французької і російської словесності. З 1907 року був другом Р. М. Рільке

DIE ACHTE ELEGIE

                          Rudolf Kassner zugeeignet

MIT allen Augen sieht die Kreatur

das Offene. Nur unsre Augen sind

wie umgekehrt und ganz um sie gestellt

als Fallen, rings um ihren freien Ausgang.

Was draußen ist, wir wissens aus des Tiers

Antlitz allein; denn schon das frühe Kind

wenden wir um und zwingens, daß es rückwärts

Gestaltung sehe, nicht das Offne, das

im Tiergesicht so tief ist. Frei von Tod.

Ihn sehen wir allein; das freie Tier

hat seinen Untergang stets hinter sich

und vor sich Gott, und wenn es geht, so gehts

in Ewigkeit, so wie die Brunnen gehen.

 Wir haben nie, nicht einen einzigen Tag,

den reinen Raum vor uns, in den die Blumen

unendlich aufgehn. Immer ist es Welt

und niemals Nirgends ohne Nicht: das Reine,

Unüberwachte, das man atmet und

unendlich weiß und nicht begehrt. Als Kind

verliert sich eins im Stilln an dies und wird

gerüttelt. Oder jener stirbt und ists.

Denn nah am Tod sieht man den Tod nicht mehr

und starrt hinaus, vielleicht mit großem Tierblick.

Liebende, wäre nicht der andre, der

die Sicht verstellt, sind nah daran und staunen . . .

Wie aus Versehn ist ihnen aufgetan

hinter dem andern . . . Aber über ihn

kommt keiner fort, und wieder wird ihm Welt.

Der Schöpfung immer zugewendet, sehn

wir nur auf ihr die Spiegelung des Frein,

von uns verdunkelt. Oder daß ein Tier,

ein stummes, aufschaut, ruhig durch uns durch.

Dieses heißt Schicksal: gegenüber sein

und nichts als das und immer gegenüber.

Wäre Bewußtheit unsrer Art in dem

sicheren Tier, das uns entgegenzieht

in anderer Richtung –, riß es uns herum

mit seinem Wandel. Doch sein Sein ist ihm

unendlich, ungefaßt und ohne Blick

auf seinen Zustand, rein, so wie sein Ausblick.

Und wo wir Zukunft sehn, dort sieht es Alles

und sich in Allem und geheilt für immer.

Und doch ist in dem wachsam warmen Tier

Gewicht und Sorge einer großen Schwermut.

Denn ihm auch haftet immer an, was uns

oft überwältigt, – die Erinnerung,

als sei schon einmal das, wonach man drängt,

näher gewesen, treuer und sein Anschluß

unendlich zärtlich. Hier ist alles Abstand,

und dort wars Atem. Nach der ersten Heimat

ist ihm die zweite zwitterig und windig.

 O Seligkeit der kleinen Kreatur,

die immer bleibt im Schooße, der sie austrug;

o Glück der Mücke, die noch innen hüpft,

selbst wenn sie Hochzeit hat: denn Schooß ist Alles.

Und sieh die halbe Sicherheit des Vogels,

der beinah beides weiß aus seinem Ursprung,

als wär er eine Seele der Etrusker,

aus einem Toten, den ein Raum empfing,

doch mit der ruhenden Figur als Deckel.

Und wie bestürzt ist eins, das fliegen muß

und stammt aus einem Schooß. Wie vor sich selbst

erschreckt, durchzuckts die Luft, wie wenn ein Sprung

durch eine Tasse geht. So reißt die Spur

der Fledermaus durchs Porzellan des Abends.

Und wir: Zuschauer, immer, überall,

dem allen zugewandt und nie hinaus!

Uns überfüllts. Wir ordnens. Es zerfällt.

Wir ordnens wieder und zerfallen selbst.

Wer hat uns also umgedreht, daß wir,

was wir auch tun, in jener Haltung sind

von einem, welcher fortgeht? Wie er auf

dem letzten Hügel, der ihm ganz sein Tal

noch einmal zeigt, sich wendet, anhält, weilt –,

so leben wir und nehmen immer Abschied.