Смоковнице, віддавна було мені важливо

Як майже повністю замінюєш ти цвіт

в самій собі на плід у визначений час,

не хвалячись, твориш свою невинну тайну.

Як трубами фонтану тече в твоїх зігнутих гілках

сік вгору й вниз: і він пробуджує від сну,

ледь пробудившись, щасливий найсолодшим успіхом своїм.

Глянь: як Господь у лебеді... Ми ж зволікаємо,

ах, надихає нас цвітіння, а в нашу запізнілу cуть

в наш завершальний плід ховаємо ми зречення.

Не кожен поспішить так сильно діяти,

щоб дочекатися і розцвісти багатством серця,

Коли бажання цвіту, як тихий подих ночі,

торкнеться його юних губ, його повік:

мабуть героям  і рано призваним загинути

смерть-садівник інакше вигинає вени.

Ці кинуться туди: вони, усміхнені, попереду, як колісниця на м'яких

пощерблених рельєфах фараона переможця в Карнасі.

На диво близький герой до тих, хто молодим загинув.

Тривання

його не вабить. Його зростання є буттям; незмінно

він піднімається і входить у змінене сузір'я

постійних небезпек. Там мало хто його знайде. Але,

це хмуре приховане від нас, це раптом оспіває

натхненну долю серед бур його гуркочучого світу.

Я ще не чув таких як він. Враз підхопив мене

з потоком вітру його притихлий голос.

Колись любив я заховатися від туги: О якби я,

якби я був дитиною і міг ще бути і сидіти

й, тримаючи майбутню зброю, читати про Самсона,

як його мати була неплідна,  а потім народила.

Хіба він вже в тобі не був героєм, о мати, чи не почався

вже в тобі, його рішучий вибір?

Товпились в лоні тисячі й хотіли бути ним,

але поглянь: він взяв і всіх обставив -, обрав і зміг.

І коли він крушив колони, було так, вирвався

зі світу свого тіла  у інший світ, де він надалі

вирішував і міг. О матері героїв, о начало

розбурханих потоків! Ви прірви, в які

з високих граней серця, ридаючи,

вже скинули дівчат, у жертву синам майбутнім.

Тому що поривається герой крізь прихистки любові,

підтримуваний кожним, значимий кожен його серця стук,

вже відвернувшись, стоїть наприкінці усміхнений, -

інакший.

DIE SECHSTE ELEGIE

FEIGENBAUM, seit wie lange schon ists mir bedeutend,
wie du die Blüte beinah ganz überschlägst
und hinein in die zeitig entschlossene Frucht,
ungerühmt, drängst dein reines Geheimnis.
Wie der Fontäne Rohr treibt dein gebognes Gezweig
abwärts den Saft und hinan: und er springt aus dem Schlaf,
fast nicht erwachend, ins Glück seiner süßesten Leistung.
Sieh: wie der Gott in den Schwan. . . . . . . Wir aber verweilen,
ach, uns rühmt es zu blühn, und ins verspätete Innre
unserer endlichen Frucht gehn wir verraten hinein.
Wenigen steigt so stark der Andrang des Handelns,
daß sie schon anstehn und glühn in der Fülle des Herzens,
wenn die Verführung zum Blühn wie gelinderte Nachtluft
ihnen die Jugend des Munds, ihnen die Lider berührt:
Helden vielleicht und den frühe Hinüberbestimmten,
denen der gärtnernde Tod anders die Adern verbiegt.
Diese stürzen dahin: dem eigenen Lächeln
sind sie voran, wie das Rossegespann in den milden
muldigen Bildern von Karnak dem siegenden König.

Wunderlich nah ist der Held doch den jugendlich Toten. Dauern
ficht ihn nicht an. Sein Aufgang ist Dasein; beständig
nimmt er sich fort und tritt ins veränderte Sternbild
seiner steten Gefahr. Dort fänden ihn wenige. Aber,
das uns finster verschweigt, das plötzlich begeisterte Schicksal
singt ihn hinein in den Sturm seiner aufrauschenden Welt.
Hör ich doch keinen wie ihn. Auf einmal durchgeht mich
mit der strömenden Luft sein verdunkelter Ton.

Dann, wie verbärg ich mich gern vor der Sehnsucht: O wär ich,
wär ich ein Knabe und dürft es noch werden und säße
in die künftigen Arme gestützt und läse von Simson,
wie seine Mutter erst nichts und dann alles gebar.

War er nicht Held schon in dir, o Mutter, begann nicht
dort schon, in dir, seine herrische Auswahl?
Tausende brauten im Schooß und wollten er sein,
aber sieh: er ergriff und ließ aus –, wählte und konnte.
Und wenn er Säulen zerstieß, so wars, da er ausbrach
aus der Welt deines Leibs in die engere Welt, wo er weiter
wählte und konnte. O Mütter der Helden, o Ursprung
reißender Ströme! Ihr Schluchten, in die sich
hoch von dem Herzrand, klagend,
schon die Mädchen gestürzt, künftig die Opfer dem Sohn.

Denn hinstürmte der Held durch Aufenthalte der Liebe,
jeder hob ihn hinaus, jeder ihn meinende Herzschlag,
abgewendet schon, stand er am Ende der Lächeln, – anders.