Чому, якщо це не змінити, не провести нам час буття,

як лавр, злегка темніший за всяку

іншу зелень, з хвилястим краєм кожен лист

(мов вітру посмішка) – чому тоді

людське повинне – ховаючись від долі,

за долею тужити?..

О, не тому що в цьому щастя,

у цім хиткім передчутті близької втрати.

Не для допитливості чи вправляння серця,

яке колись бувало лавром...

Але тому що Тут-Буття важливе, і нам тому потрібне

усе існуюче, оця минущість, що дивовижно

випадає нам. Минущим, нам. Єдиний раз

для кожного, лиш раз. Єдиний раз, й ніколи більше.

Й ми теж єдиний раз. Ніколи знову. Цей раз настає.

Хай навіть тільки раз:

минуще настає, спалахує невідворотно.

І так ми підганяємо себе і звершень прагнемо,

це хочемо утримати в своїх простих руках,

у переповнених очах і у безмовнім серці.

Це спроба бути. Ким бути? Найкраще

все запам’ятати назавжди... Ах, що жаль залишати 

у іншім відліку? Не споглядання, якому тут

неспішно вчився, і не діяння. Ні.

То ж біль. То ж  Гніт-Буття,

любові тривалий досвід, - то ж

тільки мовчазне. Але пізніше,

під зорями, ну що: що краще безмовного.

Все ж подорожній не несе з гірського краю

в долину повні пригорщі землі, безмовний світ,

здобуте кожне слово правдиве, лазурове й золоте,

як тирлич[1]. Ми тут, можливо, щоб назвати: дім,

ворота, міст, фонтан, вікно, глек, дерево плодове, -

не значиміші ніж: колона, вежа... але назвати, зрозумій,

о, так назвати, як речі самі ніколи

із глибин не скажуть. Хіба то не таємна хитрість

безмовної землі, коли вона закоханих охотить

своїми почуттями чарувати іншого?

Поріг: що він для двох 

закоханих, для того щоб вони потроху 

стирали вщент старий поріг на вході, вони,

услід за багатьма до них і до наступних... легко.

Тут Час висловлюваний, тут його вітчизна. 

Скажи і визнай. Більше ніж оці

минущі речі, які осяжні, тому що в них

заміщене діяння, діяння без прояву.

Діяння під корою, яка готова лопнути, як тільки

всередині дозріє дія й встановиться границя інша.

Викута молотом

нашого серця, немов зубами,

мова, яка одначе

досі лишається благословляючою.

Слав всесвіт перед Ангелом[2], не змовкни, перед ним

не зможеш похвалитись сильнішим, більшим відчуттям; у світі,

де він чутливий відчуває, ти новачок. Тому йому

показуй простоту, що поставала з роду в рід,

жила як Наше, в руках і баченні.

Назви йому предмети. Він вражено завмре, як завмирав ти

в Римі перед канатчиком, чи перед гончарем поблизу Нілу.

Покажи йому, що щастя можна мати від речей, невинних, наших,

що сам невинний образ горючої біди наважиться  

служити річчю, але в речах вмирає – й зникає

скрипкою в блаженнім потойбічнім світі. – Так розуміють

смерть наявні речі, її прославиш ти, мінливу,

насправді рятівну для нас Минущість.

Ми хочемо, ми мусимо їх змінювати повністю в серцях

– о, неперервно – в собі!  Ким ми постанемо в кінці.

Земле, чи не цього хотіла ти: незримо

в нас воскресати? – Чи не така у тебе мрія,

невидимою бути щоразу? Земле! невидимою!

Що, крім Відродження, в твоїх невідворотних змінах?

Земле, кохана ти, я прагну. О повір, не треба більше

твоїх весен, аби мене скорити – однієї,

ах, вже єдиної в крові багато.

Безіменний з тобою я рішучий, здаля.

Завжди права була ти, і твоя свята ідея –

це смерть довірлива.

Глянь, я живу. Відколи? Ні дитинство, ні майбуття

не зменшуються... Незлічимі Буття

зароджуються у моєму серці.

[1]Тирлич –  багаторічна рослина рослина альпійських і субальпійських лугів https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B5%D1%87%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B0

[2]  „Ангел „Елегій” – це така сутність, в якій перетворення видимого в невидиме, здійснюване нами, здається вже завершеним... це істота, відповідальна за розпізнання в невидимому вищого порядку реальності. І тому він „жахливий” для нас, що ми, люблячі і перетворюючі його, все ще чіпляємося за видиме” (Райнер Марія Рільке)

DIE NEUNTE ELEGIE

WARUM, wenn es angeht, also die Frist des Daseins
hinzubringen, als Lorbeer, ein wenig dunkler als alles
andere Grün, mit kleinen Wellen an jedem
Blattrand (wie eines Windes Lächeln) –: warum dann
Menschliches müssen – und, Schicksal vermeidend,
sich sehnen nach Schicksal?. . .

Oh, nicht, weil Glück ist,
dieser voreilige Vorteil eines nahen Verlusts.
Nicht aus Neugier, oder zur Übung des Herzens,
das auch im Lorbeer wäre . . . . .

Aber weil Hiersein viel ist, und weil uns scheinbar
alles das Hiesige braucht, dieses Schwindende, das
seltsam uns angeht. Uns, die Schwindendsten. Ein Mal
jedes, nur ein Mal. Ein Mal und nichtmehr. Und wir auch
ein Mal. Nie wieder. Aber dieses
ein Mal gewesen zu sein, wenn auch nur ein Mal:
irdisch gewesen zu sein, scheint nicht widerrufbar.

Und so drängen wir uns und wollen es leisten,
wollens enthalten in unsern einfachen Händen,
im überfüllteren Blick und im sprachlosen Herzen.
Wollen es werden. – Wem es geben? Am liebsten
alles behalten für immer . . . Ach, in den andern Bezug,
wehe, was nimmt man hinüber? Nicht das Anschaun, das hier
langsam erlernte, und kein hier Ereignetes. Keins.
Also die Schmerzen. Also vor allem das Schwersein,
also der Liebe lange Erfahrung, – also
lauter Unsägliches. Aber später,
unter den Sternen, was solls: die sind besser unsäglich.
Bringt doch der Wanderer auch vom Hange des Bergrands
nicht eine Hand voll Erde ins Tal, die Allen unsägliche, sondern
ein erworbenes Wort, reines, den gelben und blaun
Enzian. Sind wir vielleicht hier, um zu sagen: Haus,
Brücke, Brunnen, Tor, Krug, Obstbaum, Fenster, –
höchstens: Säule, Turm . . . aber zu sagen, verstehs,
oh zu sagen so, wie selber die Dinge niemals
innig meinten zu sein. Ist nicht die heimliche List
dieser verschwiegenen Erde, wenn sie die Liebenden drängt,
daß sich in ihrem Gefühl jedes und jedes entzückt?
Schwelle: was ists für zwei
Liebende, daß sie die eigne ältere Schwelle der Tür
ein wenig verbrauchen, auch sie, nach den vielen vorher
und vor den Künftigen . . . ., leicht.

Hier ist des Säglichen Zeit, hier seine Heimat.
Sprich und bekenn. Mehr als je
fallen die Dinge dahin, die erlebbaren, denn,
was sie verdrängend ersetzt, ist ein Tun ohne Bild.
Tun unter Krusten, die willig zerspringen, sobald
innen das Handeln entwächst und sich anders begrenzt.
Zwischen den Hämmern besteht
unser Herz, wie die Zunge
zwischen den Zähnen, die doch,
dennoch, die preisende bleibt.

Preise dem Engel die Welt, nicht die unsägliche, ihm
kannst du nicht großtun mit herrlich Erfühltem; im Weltall,
wo er fühlender fühlt, bist du ein Neuling. Drum zeig
ihm das Einfache, das von Geschlecht zu Geschlechtern gestaltet,
als ein Unsriges lebt, neben der Hand und im Blick.
Sag ihm die Dinge. Er wird staunender stehn; wie du standest
bei dem Seiler in Rom, oder beim Töpfer am Nil.
Zeig ihm, wie glücklich ein Ding sein kann, wie schuldlos und unser,
wie selbst das klagende Leid rein zur Gestalt sich entschließt,
dient als ein Ding, oder stirbt in ein Ding –, und jenseits
selig der Geige entgeht. – Und diese, von Hingang
lebenden Dinge verstehn, daß du sie rühmst; vergänglich,
traun sie ein Rettendes uns, den Vergänglichsten, zu.
Wollen, wir sollen sie ganz im unsichtbarn Herzen verwandeln
in – o unendlich – in uns! Wer wir am Ende auch seien.

Erde, ist es nicht dies, was du willst: unsichtbar
in uns erstehn? – Ist es dein Traum nicht,
einmal unsichtbar zu sein? – Erde! unsichtbar!
Was, wenn Verwandlung nicht, ist dein drängender Auftrag?
Erde, du liebe, ich will. Oh glaub, es bedürfte
nicht deiner Frühlinge mehr, mich dir zu gewinnen –, einer,
ach, ein einziger ist schon dem Blute zu viel.
Namenlos bin ich zu dir entschlossen, von weit her.
Immer warst du im Recht, und dein heiliger Einfall
ist der vertrauliche Tod.

Siehe, ich lebe. Woraus? Weder Kindheit noch Zukunft
werden weniger . . . . . Überzähliges Dasein
entspringt mir im Herzen.