1.

Вона лягла. Її дитячими руками

обвили слуги чоловіка що угас,

на нім лежала довгий і солодкий час,

налякана його похилими літами.

А іноді у бороді його ховала

обличчя в час, коли перекликались сови;

все, що було вночі, приходило й ставало

страхами і бажаннями її самої.

Зірки так само як вона дрижали,

у спальню проникав розшукуючий запах,

штори хиталися і знак їй подавали,

її сумирний погляд слідував за знаком -.

Вона трималася на сутінному старці,

ніколи ніч ночей для неї не розквітла,

вона лежала на захолодінні царськім

немов її душа, така ж невинна й світла.

2.

Сидів і думав цар про марність справ

у довгий день, позбавлений хотінь,

про любу суку, він про неї дбав. -

Але вночі схилялась Авісаг

над ним. Хаос його життя лежав

самотній, як морська багниста рінь

під зорями її грудей з видінь.

І часом, як знавець прекрасних дів,

він роздивлявся з-під похмурих брів

незрушні неціловані вуста;

знав: паросток зелений почуттів

ніколи не сягне його єства.

Він мерзнув. Наче пес він дослухавсь,

й знайти в своїй колишню кров хотів.

1 Цар Давид постарівся, став ветхий деньми, і хоч як його загортали покривалами, не міг зігрітися.

2 І кажуть йому його слуги: «Нехай би пошукали нашому добродієві цареві молоду дівчину, нехай би вона царя доглядала й слугувала йому й лежала б при його грудях в ложі, і буде тепло нашому добродієві цареві.»

3 От і шукали по всіх околицях Ізраїля гарну дівчину та й знайшли Авішагу, шунамійку, та й привели її до царя.

4 Дівчина ж була гарна-прегарна; вона доглядала за царем і служила йому, але цар не спізнав її. (1 Книга царів, Переклад Івана Хоменка)

Pedro Américo "Davi e Abisag", 1879, Rio de Janeiro, Brazil, Portugues for National Museum of Fine Arts

Педро Амеріко "Давид і Авісага", 1879, олія, полотно, Бразилія, Ріо-де-Жанейро, Португалія для Національного Музею Витончених Мистецтв

Abisag

1.

 Sie lag. Und ihre Kinderarme waren

von Dienern um den Welkenden gebunden,

auf dem sie lag die süßen langen Stunden,

ein wenig bang vor seinen vielen Jahren.

Und manchmal wandte sie in seinem Barte

ihr Angesicht, wenn eine Eule schrie;

und alles, was die Nacht war, kam und scharte

mit Bangen und Verlangen sich um sie.

Die Sterne zitterten wie ihresgleichen,

ein Duft ging suchend durch das Schlafgemach,

der Vorhang rührte sich und gab ein Zeichen,

und leise ging ihr Blick dem Zeichen nach –.

Aber sie hielt sich an dem dunkeln Alten

und, von der Nacht der Nächte nicht erreicht,

lag sie auf seinem fürstlichen Erkalten

jungfräulich und wie eine Seele leicht.

2.

Der König saß und sann den leeren Tag

getaner Taten, ungefühlter Lüste

und seiner Lieblingshündin, der er pflag –.

Aber am Abend wölbte Abisag

sich über ihm. Sein wirres Leben lag

verlassen wie verrufne Meeresküste

unter dem Sternbild ihrer stillen Brüste.

Und manchmal, als ein Kundiger der Frauen,

erkannte er durch seine Augenbrauen

den unbewegten, küsselosen Mund;

und sah: ihres Gefühles grüne Rute

neigte sich nicht herab zu seinem Grund.

Ihn fröstelte. Er horchte wie ein Hund

und suchte sich in seinem letzten Blute.