Йде зараз, мамо, сніг на Україні...

Вінець Христа із тисяч зернят горя...

До тебе мої сльози не долинуть.

Коли я кличу, тиша лиш говорить.

Помремо ми: чому не спиш, бараку?

Немов розрада вітер цей повіє...

Чи ще лишились на замерзлім шлаку

Знамена серця і в руці світильник?

Мені натомість в темряві лишатись:

не знати втіхи і коритись болю?

Моя зоря велить мені порвати

струни моєї арфи голосної...

Услід троянда часу тихо в'яне.

Згасає.  Я один... Один єдиний...

Це, мамо, що: зростання, а чи рана -

Тонути в заметілі України?

Winter

Es fällt nun, Mutter, Schnee in der Ukraine . . .

Des Heilands Kranz aus tausend Körnchen Kummer ...

Von meinen Tränen hier erreicht dich keine.

Von frühern Winken nur ein stolzer stummer . . .

Wir sterben schon: was schläfst du nicht, Baracke?

Auch dieser Wind geht um wie ein Verscheuchter . . .

Sind sie es denn, die frieren in der Schlacke:

die Herzen Fahnen und die Arme Leuchter?

Ich blieb derselbe in den Finsternissen:

erlöst das Linde und entblößt das Scharfe?

Von meinen Sternen nur wehn noch zerrissen

die Saiten einer überlauten Harfe . . .

Dann hängt zuweilen eine Rosenstunde.

Verlöschend. Eine . . . Immer eine . . .

Was war es, Mutter: Wachstum oder Wunde -

versank ich mit im Schneewehn der Ukraine?