Так я тоді тебе замкнув у вежі і мовив

        слово тису*,

і спалахнув вогонь, який вдягнувся в твоє плаття,

        твоє весільне плаття:

Вогненна ніч знайшла наші серця

Вогненна ніч!

Вона палає вдалині над морем,

І будить місячну ріку, і кидає її

         на пінний стіл,

Вона для мене звільнює його від часу:

Воскресни, мертве срібло, стань мискою і чашею,

         як мушля!

Стіл колихався вгору, вниз,

наповнив вітер чашу,

поживу море принесло:

Безмовне око, вухо громове,

змію** і рибу*** –

Хитався стіл у ніч і з ночі,

і наді мною струменіли людські знамена,

і біля мене направляли люди домовини

           до берега,

і піді мною небо й зорі, як вдома на Йордан!

І я дивлюсь на тебе,

в обіймах вогненного сонця:

Згадай про час, як разом з нами ніч

        стояла на горі,

Згадай про час,

Згадай, якщо я був, що я ще є:

володар веж і замків,

у тисах подих, гуляка в морі,

те слово, від якого ти згориш дотла.

*Тис – дерево воскресіння, символ Ісуса Христа. Тис - священе дерево безсмертя, охороняє ворота між життям нинішнім і майбутнім.

**Змія – пристрасть, яка може бути руйнівною, згубною силою, або, навпаки, силою творчою, навіть, рятівною. У різних світових міфологіях, змія – то символ руйнівного зла, то символ життєвої сили та мудрості.

***Риба – один із найранніших і найпоширеніших символів, які персоніфікують самого Христа. У дуже давній частині катакомб Калліста дослідники виявили чітке зображення риби, яка несе на спині кошик із хлібами й посудину з вином. Це – євхаристичний символ, що позначає Христа, який дарує людям поживу спасіння, нове життя. 

Wasser und Feuer

So warf ich dich denn in den Turm und sprach ein Wort zu den Eiben,

sprang eine Flamme, die maß dir ein Kleid an, dein Brautkleid:

Hell ist die Nacht,
hell ist die Nacht, die uns Herzen erfand
hell ist die Nacht!

Sie leuchtet weit übers Meer,
sie weckt die Monde im Sund und hebt sie auf gischtende Tische,
sie wäscht sie mir rein von der Zeit:
Totes Silber, leb auf, sei Schüssel und Napf wie die Muschel!

Der Tisch wogt stundauf und stundab,
der Wind füllt die Becher,
das Meer wälzt die Speise heran:
das schweifende Aug, das gewitternde Ohr,
den Fisch und die Schlange –

Der Tisch wogt nachtaus und nachtein,
und über mir fluten die Fahnen der Völker,
und neben mir rudern die Menschen die Särge an Land, 
und unter mir himmelts und sternts wie daheim um Johanni!

Und ich blick hinüber zu dir,
Feuerumsonnte:
Denk an die Zeit, da die Nacht mit uns auf den Berg stieg,
denk an die Zeit,
denk, daß ich war, was ich bin:
ein Meister der Kerker und Türme,

ein Hauch in den Eiben, ein Zecher im Meer,
ein Wort, zu dem du herabbrennst.