Зловісно, як правдива мова, прийшла ця ніч.

Ми яблука безмовності їмо.

Ми справи вершимо, які звичайно призначає доля;

ми завмираємо біля осінніх лип багрянцем наших стягів,

палаючими посланцями півдня.

Ми присягаємо Христу Новому, вінчати з прахом прах,

птахів із поступом чобіт,

наші серця із хвилями припливу.

Ми світу присягаємо священою присягою пісків,

ми звично присягаємо,

ми гучно присягаємо в покрові снів без сновидінь

і сиві пасма часу хитаємо...

Вони гукають, що це блюзнірство!

Ми завжди знали це.

Ми завжди знали це, то й що?

Ви мелете обітниць білий пил млинами смерті,

вони призначені братам і сестрам нашим -

ми сиві пасма часу хитаємо.

Ви нас застерігаєте, що це блюзнірство!

Ми знаємо це добре,

Нехай на нас лежить провина.

Нехай на нас лежить провина як застережний знак для всіх,

нехай прийде бурхливе море,

порив шалений каяття,

день опівнічний,

хай неможливе збудеться!

Нехай прийде людина з гробу.*

* Алюзія на заключний рядок вірша Пауля Целана  „Девкаліон і Пірра” „Нехай прийде людина з гвоздикою”. У древньогрецькій міфології син Прометея Девкаліон з дружиною Піррою врятувалися під час потопу на ковчезі, збудованому за підказкою Прометея. Коли вода відступила, Девкаліон попросив Зевса відродити людей. Зевс передав через Гермеса (чи оракула Феміди), щоб Девкаліон з Піррою кинули за спину кістки великої праматері. Девкаліон розгадав, що прамати – це земля, а її кістки – це каміння. З каменів, кинутих Девкаліоном, постали чоловіки, Піррою – жінки.

Spät und tief

Boshaft wie goldene Rede beginnt diese Nacht.
Wir essen die Äpfel der Stummen.
Wir tuen ein Werk, das man gern seinem Stern überläβt;
wir stehen im Herbst unserer Linden als sinnendes Fahnenrot,
als brennende Gäste vom Süden.
Wir schwören bei Christus dem Neuen, den Staub zu vermählen dem Staube,

die Vögel dem wandernden Schuh,
unser Herz einer Steige im Wasser.
Wir schwören der Welt die heiligen Schwüre des Sandes,
wir schwören sie gern,
wir schwören sie laut von den Dächern des traumlosen Schlafes
und schwenken das Weiβhaar der Zeit…

Sie rufen: Ihr lästert!

Wir wissen es längst.
Wir wissen es längst, doch was tuts?
Ihr mahlt in den Mühlen des Todes das weiβe Mehl der Verheiβung,
ihr setzet es vor unsern Brüdern und Schwestern –
Wir schwenken das Weiβhaar der Zeit.

Ihr mahnt uns: Ihr lästert!
Wir wissen es wohl,
es komme die Schuld über uns.
Es komme die Schuld über uns aller warnenden Zeichen,
es komme das gurgelnde Meer,
der geharnischte Windstoβ der Umkehr,
der mitternächtige Tag,
es komme, was niemals noch wahr!

Es komme ein Mensch aus dem Grabe.