Даремно малюєш ти серце на шибці:

бо герцог мовчання

у замку вербує солдат на майдані.

Під деревом стяг закріпив – полотно, що синіє суворо, як осінь;

він арміям стебла журби роздає і квіти епохи;

на волос від вістря меча пролітає, як птиця.

Даремно малюєш ти серце на шибці: є Бог над людьми,

загорнутий в плащ, що тобі він накинув на плечі,

коли ти на східцях упав серед ночі,

в палаючім замку, і ти говорив, як людина: Кохана...

Він плащ не впізнає, зорю не покличе,

послідує за полотном, що летить перед нами.

„О стебла”, почути надіється знову, „о квіти епохи”.

Umsonst malst du Herzen

Umsonst malst du Herzen ans Fenster:

der Herzog der Stille

wirbt unten im Schloßhof Soldaten.

Sein Banner hißt er im Baum — ein Blatt, das ihm blaut, wenn es herbstet;

die Halme der Schwermut verteilt er im Heer und die Blumen der Zeit;

mit Vögeln im Haar geht er hin zu versenken die Schwerter.

Umsonst malst du Herzen ans Fenster: ein Gott ist unter den Scharen,

gehüllt in den Mantel, der einst von den Schultern dir sank auf der Treppe, zur Nachtzeit,

einst, als in Flammen das Schloss stand, als du sprachst wie die Menschen: Geliebte…

Er kennt nicht den Mantel und rief nicht den Stern an und folgt Blatt, das vorausschwebt.

„O Halm“, vermeint er zu hören, „o Blume der Zeit“.