З моїх рук осінь їсть своє листя: ми друзі.

Ми з горіхів вилущуєм час і вчимо його йти:

повертається час в шкаралупу.

У дзеркалі неділя,

сняться мрії,

Слова правдиві на вустах.

Очей не можу відвести від зваб коханої:

ми задивляємося,

ми говоримо натяками,

ми закохані, як мак і пам’ять,

ми замріяні, як вино в мушлі,

як море в багряному світлі місяця.

Завмерли ми в обіймах край вікна, нас видно з вулиці:

це час, відомий всім!

Це час, коли повинне зацвісти каміння,

коли шалено калатає серце.

Це час, коли час настає.

Це час.

Corona
Aus der Hand frißt der Herbst mir sein Blatt: wir sind Freunde.
Wir schälen die Zeit aus den Nüssen und lehren sie gehn:
die Zeit kehrt zurück in die Schale.

Im Spiegel ist Sonntag,
im Traum wird geschlafen,
der Mund redet wahr.

Mein Aug steigt hinab zum Geschlecht der Geliebten:
wir sehen uns an,
wir sagen uns Dunkles,
wir lieben einander wie Mohn und Gedächtnis,
wir schlafen wie Wein in den Muscheln,
wie das Meer im Blutstrahl des Mondes.

Wir stehen umschlungen im Fenster, sie sehen uns zu von der Straße:
es ist Zeit, daß man weiß!
Es ist Zeit, daß der Stein sich zu blühen bequemt,
daß der Unrast ein Herz schlägt.
Es ist Zeit, daß es Zeit wird.

Es ist Zeit.