Скільки речей мені не потрібно...

І скільки інших незамінних для мене...

Мені потрібна посмішка дитини, яка на мене дивиться шасливо...

Ніжність, з якою дотикаються руки...

Завмирання вітру, який гойдає вербу...

Струмені водограю, коли чую слова, я кохаю...

Відкритий погляд, коли дивлюся в твої очі...

Замисли, які ховаються в моїх почуттях...

Відблиск часу по той бік забуття...

Дрова, які зігріють холодної ночі...

Твій голос, що руйнує звичну рутину...

Дуга веселки, що освітить нам горизонти...

Сльози на очах, коли читаю лист від тебе...

Твої обійми, коли не знаю і чекаю арешту завтра...

Твої слова, які намагаються зруйнувати систему...

Мені потрібні твої сподівання сколихнути життя...

Хвилі, що накочуються на берег і мене...

І така тиша, що зникають кордони...

І мені потрібна твоя душа, яка ніколи не вгомониться

і гул подій що охоплять мій берег...

і твоє світло, що розсіє зимовий туман...

І неспішне цвітіння в наших серцях...

Oh Dios!!!
Cuántas cosas no me sirven...
Y cuántas otras me son imprescindibles...
Me sirve la sonrisa del niño que me mira feliz..
La caricia que perdura mas allá de las manos...
La cadencia del viento cuando mece los sauces..
El torrente que fluye cuando escucho las voces que amo...
La mirada serena que imagino en tus ojos...
Los Pensamientos que encuentran refugio en mis sentires...
Los reflejos del tiempo más allá del olvido...
Los leños que me abrigan en la noche mas fría...
Tu voz que rompe la rutina obligada..
Los arco iris que alumbran nuestros horizontes...
La lagrima que resbala cuando leo tus escritos...
Tu abrazo que no conozco y espera detenido en el mañana...
Tu palabra que intenta derribar estructuras...
Me sirve tu esperanza agitando la vida...
Las olas que convergen en tu playa y la mía...
Y también los silencios que derriban fronteras ...
Y me sirve tu alma cuando nada se aquieta y el fragor de las cosas circundan mis orillas...
Y tus luces que disipan las neblinas del invierno..
Y florecen sin prisa en nuestros corazones...