Він був звичайним хлопцем: носив штани, розтягнуті на колінах, читав комікси, їв шумно, длубався пальцем в носі, давав хропака після обіду, звали його Армандо. Звичайний у всьому, крім одного: він мав Друге Я.

У Другого було якесь поетичне бачення, він закохувався в актрис, обережно фантазував, розчулювався від заходу сонця. Хлопця непокоїв його Другий і змушував почуватися ніяково перед друзями. До того ж Другий був меланхолійним, тому Армандо не міг бути настільки звичайним, як хотів.

Одного дня Армандо повернувся з роботи втомлений, скинув черевики, поволі поворушив пальцями ніг і увімкнув радіо. На радіо був Моцарт, але хлопець заснув. Коли прокинувся, Другий плакав від смутку. Спочатку хлопець не знав, що робити, але потім зібрався і навмисно принизив Другого. Той нічого не відповів, але наступного ранку покінчив з собою.

Спочатку смерть Другого стала для Армандо жорстоким ударом, але він відразу зрозумів, що віднині може бути повністю звичайним. Ця думка втішила його.

Він сумував усього п'ять днів, далі вийшов продемонструвати нову і цілковиту звичайність. Здалеку він помітив, що наближаються його друзі. Він зрадів і відразу засміявся. Проте вони пройшли мимо, не помітивши його присутності. Навіть гірше, хлопець зміг почути, що вони обговорювали: "Бідолашний Армандо. А здавався таким міцним, таким здоровим".

Хлопцеві залишилося тільки перестати сміятися, в ту ж мить він відчув у грудях спазм, схожий на ностальгію. Але він не зміг відчути справжню меланхолію, бо всю меланхолію забрав Другий.

         "Смерть та інші несподіванки", 1968

El Otro Yo

Se trataba de un muchacho corriente: en los pantalones se le formaban rodilleras, leía historietas, hacía ruido cuando comía, se metía los dedos a la naríz, roncaba en la siesta, se llamaba Armando. Corriente en todo menos en una cosa: tenía Otro Yo.

El Otro Yo usaba cierta poesía en la mirada, se enamoraba de las actrices, mentía cautelosamente, se emocionaba en los atardeceres. Al muchacho le preocupaba mucho su Otro Yo y le hacía sentirse imcómodo frente a sus amigos. Por otra parte el Otro Yo era melancólico, y debido a ello, Armando no podía ser tan vulgar como era su deseo.

Una tarde Armando llegó cansado del trabajo, se quitó los zapatos, movió lentamente los dedos de los pies y encendió la radio. En la radio estaba Mozart, pero el muchacho se durmió. Cuando despertó el Otro Yo lloraba con desconsuelo. En el primer momento, el muchacho no supo que hacer, pero después se rehizo e insultó concienzudamente al Otro Yo. Este no dijo nada, pero a la mañana siguiente se habia suicidado.

Al principio la muerte del Otro Yo fue un rudo golpe para el pobre Armando, pero enseguida pensó que ahora sí podría ser íntegramente vulgar. Ese pensamiento lo reconfortó.

Sólo llevaba cinco días de luto, cuando salió a la calle con el propósito de lucir su nueva y completa vulgaridad. Desde lejos vio que se acercaban sus amigos. Eso le lleno de felicidad e inmediatamente estalló en risotadas. Sin embargo, cuando pasaron junto a él, ellos no notaron su presencia. Para peor de males, el muchacho alcanzó a escuchar que comentaban: “Pobre Armando. Y pensar que parecía tan fuerte, tan saludable”.

El muchacho no tuvo más remedio que dejar de reír y, al mismo tiempo, sintió a la altura del esternón un ahogo que se parecía bastante a la nostalgia. Pero no pudo sentir auténtica melancolía, porque toda la melancolía se la había llevado el Otro Yo.

          "La muerte y otras sorpresas", 1968