Для Алісії, яка залишила море і перебралася жити в моїй ванні

З твоїми п'ятьма красунями сестрами

бабусею і батьком ти була щаслива

на дні моря, де життя

закипало від беззвучного заклинання,

яке вигадувала чарівна водяна паличка.

Але щастя набридає, і навіть пригнічує,

як набридає і пригнічує родина,

так що одного дня ти зважилася

порвати зі своїм минулим і знайти нареченого

серед чоловіків на поверхні.

Бо цього досить, сказав тобі хтось,

якщо ти покохаєш людину

то станеш безсмертною, це звучало

дивно, і все ж ти в це повірила.

Річ у тім, що відьма дала тобі ноги

(і ще щось, про що зараз я промовчу),

і, задоволена своїм оновленим тілом,

ти взяла курс на землю. Був серпень,

і ніхто не здивувався, побачивши тебе на пляжі,

голу і усміхнену, з твоїми ногами,

недавно одержаними, ще невпевненими,

але такими ж довгими і досконалими

як у богині кохання

на полотні Сандро Боттічеллі.

Я був там, марнував час,

можливо, засмагав, приховуючи

жах, який навівали на мене люди

виявом люб'язності і привітності,

коли ти розвіяла мій сум,

ледь поставши перед моїми очима,

і я відчув, як прагнення перемоги

поселилося в моїй душі назавжди.

І з тобою сталося те ж саме (що ще дивніше,

враховуючи те, що я не був принцем

і мав зайвих декілька кілограмів),

і почалася наша божевільна історія кохання,

яка все ще триває сьогодні, через стільки

років, і вона житиме завтра

і завжди буде жити, тому що вона

створена з тієї самої вогнестійкої матерії

з якої творяться міфи і мрії.

LA SIRENITA

Para Alicia, que dejó el mar y se vino a vivir a mi bañera.

Con tus cinco guapísimas hermanas

y tu abuela y tu padre eras feliz

en el fondo del mar, donde la vida

hierve bajo el conjuro silencioso

que urde la vara mágica del agua.

Pero ser feliz cansa, y aun abruma,

como cansa y abruma la familia,

de manera que un día decidiste

romper con tu pasado y buscar novio

entre los hombres de la superficie.

Por si eso fuera poco, alguien te dijo

que si te enamorabas de un humano

serías inmortal, lo que sonaba

bien, aunque no acabases de creértelo.

El caso es que una bruja te dio piernas

(y alguna cosa más que ahora me callo),

y, satisfecha con tu nuevo cuerpo,

pusiste rumbo a tierra. Era en agosto,

y a nadie le extrañó verte en la playa,

desnuda y sonriente, con tus piernas

recién inauguradas, vacilantes

aún, pero tan largas y perfectas

como las de la diosa del amor

en el lienzo de Sandro Botticelli.

Yo estaba por allí, matando el tiempo,

tomando el sol quizá, disimulando

el horror que la gente me inspiraba

detrás de una expresión dulce y afable,

cuando tú aniquilaste mi tristeza

con solo aparecer ante mi vista,

y supe que la gloria del deseo

se instalaba en mi alma para siempre.

Y a ti te pasó igual (lo que es más raro,

teniendo en cuenta que yo no era príncipe

y me sobraban unos cuantos kilos),

y empezó nuestra historia de amor loco,

que hoy continúa viva, tantos años

después, y que mañana estará viva

y siempre vivirá, porque está hecha

de la misma materia incombustible

con que se hacen los mitos y los sueños.

Сандро Боттічеллі "Народження Венери", 1482-1486, Галерея Уффіці, Флоренція