Я так хотів уміти

тебе втішати, хотів

щоб ти мене сприймала

як чоловіка, і встав,

і до вікна прийшов,

як ти позвала, відкривши

штори, дивитися

на обриси дерев

надворі уночі.

Світло, кохана,

світло, яке ми відчували тоді,

сріблясте, те саме, що

сіяло нам, не тільки

з рук моїх, твоїх,

з цього безжурного туману,

але з пітьми, коли

ти задрімала, неясний

силует наблизився

й завмер

між нами, коли

ти спала, і тривожно

в моє обличчя

вдивлявся він, і я побачив,

що це був чоловік, твій

сірий від утоми, розгублений,

забутий, непотрібний друг -

обійдений любов’ю й смертю

але не мертвий, за

мить мене побачив він,

чужинця, що його опередив.

Я намагався пояснити, що все

в порядку, вона

щаслива, ти більше

не потрібен. Я сказав,

що він помер, і він

пішов, коли ти ворухнулась

і прокинулась, спочатку 

злякалася, коли я розповів

про це знайомство,

що відбулося –

і світило сонце

нового ранку

в світі.

The World

I wanted so ably
to reassure you, I wanted
the man you took to be me,

to comfort you, and got
up, and went to the window,
pushed back, as you asked me to,

the curtain, to see
the outline of the trees
in the night outside.

The light, love,
the light we felt then,
grayly, was it, that
came in, on us, not
merely my hands or yours,
or a wetness so comfortable,

but in the dark then
as you slept, the gray
figure came so close

and leaned over,
between us, as you
slept, restless, and

my own face had to
see it, and be seen by it,
the man it was, your

gray lost tired bewildered
brother, unused, untaken -
hated by love, and dead,

but not dead, for an
instant, saw me, myself
the intruder, as he was not.

I tried to say, it is
all right, she is
happy, you are no longer

needed. I said,
he is dead, and he
went as you shifted
and woke, at first afraid,
then knew by my own knowing
what had happened -

and the light then
of the sun coming
for another morning
in the world.