Лиш ти лишаєшся зі мною, друже сонце.

Як пес ти лижеш променями постіль білу

і я занурюю у золоте волосся свою руку,

знесилену від втоми.

Що втрачено і що належить

втратити... все більше віддаляється!

і я, немов дитина, посміхаюся,

тобі себе лизати дозволяю, ласкаве сонце

...А що як, сонце, ти стоїш

моїм надійним вартовим від втрат,

і, в хаосі шаленому і вогняному,

протистоїш навалі привидів,

які німими тінями мене лякають

у глушині під час заходу сонця.

CONVALECENCIA

Sólo tú me acompañas, sol amigo.

Como un perro de luz, lames mi lecho blanco;

y yo pierdo mi mano por tu pelo de oro,

caída de cansancio.

¡Qué de cosas que fueron

se van... más lejos todavía!

Callo

y sonrío, igual que un niño,

dejándome lamer de ti, sol manso.

... De pronto, sol, te yergues,

fiel guardián de mi fracaso,

y, en una algarabía ardiente y loca,

ladras a los fantasmas vanos

que, mudas sombras, me amenazan

desde el desierto del ocaso.