Ніч дощем зачорнилася, рине потоками зливи,

Небеса розверзлися, з них хлинули темні помиї.

Прив'яжіть до стіни мотузками мене, друзі милі,

Бо жорстока сирена в саду почала свої співи.

У кущах рвуться вихори, в вікнах мелькає примара,

Наче ящірка гнеться, грудаста, слизька і бліда, 

Мої вуха багном заліпіть, щоб не звабили чари,

Знову муза розмови веде про далекі дива.

Наче здиблений кінь велетенський із гривою піни

В бурнім небі ірже, хмари зубрами з лісу бредуть.

Я моряк божевільний, над домом гуркочуть глибини,

Сад від співу шаліє, і далі тривожні зовуть.

Понесло Одіссея, як Ноя, і кинуло в смуту,

Де хвилюючі мандри, вируючі бездни пригод.

Співи панни пливуть, наче місячні промені ллються,

Завмирають і тануть сльозами п'янких насолод.

Найдобріший, спали мої очі свинцевим потоком,

Хто найкращий, у келих солодку отруту налий,

Узголів’я моє вірна хай стереже Пенелопа,

Щоб, вернувшись додому, в похід не зібрався новий.

Бачиш? Дивляться очі у вікна так само невпинно,

Куди дітись від чарів чаклунки у срібній лусці?

Чуєш? Манить у мандри, та сама безжальна єдина,

Що як перше кохання заводила на манівці.

Океан мене кличе, вривається в вікна штормами,

Гуркіт з неба – то голос його пробивається громом.

Він так грізно співає про давнє коханням між нами

І про радість солодку вернутися знову додому.

О, відкрийте, відкрийте  вікно в сад, де буря волає,

Хай співають вітрила, хай з хвилями бій за життя!

Рідний дім, прощавай, корабель береги покидає!

О дружино! О, друзі! Немає мені воротя.

Odyseusz

Noc deszczem uczerniona, atramentowa ulewa,
Rozchlustało się niebo ciemnymi pomyjami.
Przywiążcie mnie, przyjaciele, do ściany powrozami,
Bo w ogrodzie syrena okrutnie, przeciągle śpiewa.

W krzakach, wichrem porwanych, rzuconych widmem w okno,
Wije się wielką jaszczurką, śliska, dwupierśna, blada,
Uszy, na śpiew nanizane, zalepcie mi ziemią mokrą,
Bo się na muzę naprasza i dziwy opowiada.

Wspiął się ocean grzywiasty spienionym koniem-ogromem,
Rży niebo zachłystem burzy, chmury żubrami w puszczy.
Miotam się w izbach, żeglarz, głębina grzmi nad mym domem,
Ogród od śpiewu oszalał i straszną żałobą pluszcze.

Poniosło mnie, Noego, rzuciło, Odysa, w zamęt,
W kipiącą otchłań podróży, w dzieje moje człowiecze,
Panna, pieśniarka sina, księżycem ułudnym ciecze,
Przemienia się, roztapia w rosnący, słodki lament.

Kto dobry, niechaj mnie zwiąże, oczy zaleje ołowiem,
Kto najlepszy, niech poda szklankę strutego wina!
Stań, wierna Penelopo, nad mym śmiertelnym wezgłowiem,
Dzisiaj do ciebie wróciłem - i nowa się podróż zaczyna.

Widzisz? teraz we wszystkich oknach ta sama się wspina,
Gdzież ja oczy podzieję od srebrnołuskich jej guseł?
Słyszysz? w powódź uwodzi, niemiłosiernie jedyna,
Głosem pierwszej miłości, niepokonanym przymusem!

Przyciągnęła ocean, żeby mi wył pod oknami,
Niebu huczeć kazała nieustającym łoskotem
I coraz grożniej śpiewa, że miłość jest między nami,
Żebym się słodko nie łudził lubym pod strzechę powrotem.

Otwórzcie, otwórzcie okna w głąb krzyczącego ogrodu,
Topielcem w pieśń popłynę, kipielą pochłonięty!
Leć, ukochany domie, zerwij się z ziemi okrętem!
O, żono! O, przyjaciele! Doprawdy: nie ma powrotu.