Літо, мені вже час. І жаль мені

твоїх покірних рук вечірніх.

Прийшло жертовним ти; прийшло запізно;

і вже в моїй душі нікого не знайдеш.

Літо! І ти проходиш під моїм балконом

із аметистовими й золотими чотками,

немов сумний єпископ, що здалека

прийшов призвати і благословити

роз'єднані обійми мертвих наречених.

Літо, мені вже час. Там, серед вересня

моя троянда, яку тобі віддав я

у відчаї; зросить її вода свячена

за кожен день гріхопадіння і могили.

Якщо невтішний плач у мавзолеї

промінням віри зрушить мармурові стіни,

ти вознеси молитву поминальну, й молися

Богу сущому, який назавжди мертвий.

Вже все прийти повинно запізніло;

і ти в мої душі нікого не знайдеш.

Не плач вже, Літо! Час настав

троянді вмерти, щоб відродитися не раз...

CESAR VALLEJO "VERANO"

Verano, ya me voy. Y me dan pena

las manitas sumisas de tus tardes.

Llegas devotamente; llegas viejo;

y ya no encontrarás en mi alma a nadie.

Verano! y pasarás por mis balcones

con gran rosario de amatistas y oros,

como un obispo triste que llegara

de lejos a buscar y bendecir

los rotos aros de unos muertos novios.

Verano, ya me voy. Allá, en setiembre

tengo una rosa que te encargo mucho;

la regarás de agua bendita todos

los días de pecado y de sepulcro.

Si a fuerza de llorar el mausoleo,

con luz de fe su mármol aletea,

levanta en alto tu responso, y pide

a Dios que siga para siempre muerta.

Todo ha de ser ya tarde;

y tú no encontrarás en mi alma a nadie.

Ya no llores, Verano! En aquel surco

muere una rosa que renace mucho...