Печальний день із дзвонів падає

немов тремтяче покривало з безвольної вдови,

це колір, це дрімота

черешень обсипається на землю,

це тягнуться нескінченні шлейфи диму 

і змінюють відтінки води і поцілунків.

Не знаю, чи розуміють мене: коли згори

спадає ніч, коли поет самотній

чує як за вікном осінь скаче на коні

й зім'яте листя злякано шелестить в його артеріях,

є щось надмірне в небі, немов язик вола

тягнуче, якась непевність в небі й атмосфері.

Все повертається на свої місця,

потрібний адвокат, олія, руки, пляшки,

усі прикмети життя: постелі, перш за все

ті, які залиті кров'ю,

люди, які довіряють свої секрети мерзотникам,

убивці, які спускаються по сходах,

але це все не те, без древнього галопу

коня старої осені, який триває і проймає дрожем.

У коня старої осені червона борода

і його морду вкриває піна жаху,

і здійнятий ним вітер нагадує океан

і невиразний запах могильного тліну.

Щодня спадає з неба попільно-сірий колір,

який голуби повинні рознести по землі:

мотузка звита з забуття і сліз,

час, який дрімав багато років у дзвонах,

усе,

старе заношене вбрання, жінки, що бачать прихід снігу,

чорні маки, які не може бачити ніхто живий,

все падає до рук, які я піднімаю

під цим жахливим дощем.

Pablo Neruda "Vuelve el otoño"

Un enlutado día cae de las campanas
como una temblorosa tela de vaga viuda,
es un color, un sueño
de cerezas hundidas en la tierra,
es una cola de humo que llega sin descanso
a cambiar el color del agua y de los besos.

No sé si se me entiende: cuando desde lo alto
se avecina la noche, cuando el solitario poeta
a la ventana oye correr el corcel del otoño
y las hojas del miedo pisoteado crujen en sus arterias,
hay algo sobre el cielo, como lengua de buey
espeso, algo en la duda del cielo y de la atmósfera.

Vuelven las cosas a su sitio,
el abogado indispensable, las manos, el aceite,
las botellas,
todos los indicios de la vida: las camas, sobre todo,
están llenas de un líquido sangriento,
la gente deposita sus confianzas en sórdidas orejas,
los asesinos bajan escaleras,
pero no es esto, sino el viejo galope,
el caballo del viejo otoño que tiembla y dura.

El caballo del viejo otoño tiene la barba roja
y la espuma del miedo le cubre las mejillas
y el aire que le sigue tiene forma de océano
y perfume de vaga podredumbre enterrada.

Todos los días baja del cielo un color ceniciento
que las palomas deben repartir por la tierra:
la cuerda que el olvido y las lágrimas tejen,
el tiempo que ha dormido largos años dentro de las campanas,
todo,
los viejos trajes mordidos, las mujeres que ven venir la nieve,
las amapolas negras que nadie puede contemplar sin morir,
todo cae a las manos que levanto
en medio de la lluvia.