Ми втрачаємо ще й ці сутінки.

Наші з'єднані руки ніхто не побачить,

коли лазурова ніч впаде на світ.

Мені видно з мого вікна

Заграву зорі за далекими пагорбами.

Так іноді ковзає монета

між моїми пальцями осколком сонця.

Спогади про тебе гнітять мою душу

тим жалем, який тобі відомий.

Так де ж ти?

Серед яких людей?

Говориш які слова?

Чому кохання враз повертається до мене,

коли мені сумно, а ти здаєшся далекою?

Книга, яку я завжди беру перед сутінками, впала

і як побитий пес згорнулася біля моїх ніг.

Завжди, завжди ти зникаєш надвечір

Туди, де блукають сутінки, стираючи образи.

Pablo Neruda "20 poemas de amor y una canción desesperada. Poema 10"

Hemos perdido aun este crepúsculo.
Nadie nos vio esta tarde con las manos unidas
mientras la noche azul caía sobre el mundo.

He visto desde mi ventana
la fiesta del poniente en los cerros lejanos.

A veces como una moneda
se encendía un pedazo de sol entre mis manos.

Yo te recordaba con el alma apretada
de esa tristeza que tú me conoces.

Entonces, dónde estabas?
Entre qué gentes?
Diciendo qué palabras?
Por qué se me vendrá todo el amor de golpe
cuando me siento triste, y te siento lejana?

Cayó el libro que siempre se toma en el crepúsculo,
y como un perro herido rodó a mis pies mi capa.

Siempre, siempre te alejas en las tardes
hacia donde el crepúsculo corre borrando estatuas.