Цю розкіш неможливо осягнути, довершеність

мовчання, яке відроджується й огортає.

Шукають вітер руки ночі, вітер

забутий морем,

замкнулось море,

море,

вночі самотнє, в нього

загорнена безмежна самота,

глибоке море помирає марно...

Море передчуває смерть сонця й водоростей,

піску і моху, й неба, неба

в зорях. Велична ніч безмовно

постає сама собою, довершена і невичерпна,

це звичайна жінка з безжурними очима

і мовчазливий чоловік, покинутий на березі,

сумний, шляхетний, сильний, 

хто усвідомлює

і знає свою силу, який творить і владарює світом,

звіряється з своєю совістю, яка затвердить справи

і жмуток почуттів межею ночі.

I

Надай мені ці небеса, цей сплячий світ,

тягар мовчання, небосхил, покинутість,

зігрій мої долоні,

поглиб моє життя

солодким даром, про який молю.

Дай мені тьмяне світло, пристрасть і рішучість,

далекі небеса, гармонію

цих запечатаних світів,

віддай мені цю мовчазну межу, впійманий

контур місячної тіні,

я оспіваю її суть.

Ти, зречений, віддай усе,

Ти, всемогутній, запитай,

Ти, мовчазний, віддай мені солодкий дар

цього миттєвого і нерозсудливого меду.

II

Ти один, так само.

Я не торкаюся твого життя, твоєї самоти, твого чола,

Я в твою ніч не більш ніж чашка, ніж озеро,

глибоке озеро,

з якого можеш ти напитись навіть з закритими очима,

забутий.

Для тебе я як інша темрява, як інша ніч,

передчування смерті,

прихід якої чоловік чекає в морозний день, надіється,

й приходить і довіряється і ночі, і вустам,

і повне небуття засліплює його і нищить.

Безмежна ніч,

невинна, сторожка, самотня,

благаюча любові, ангельська у кожнім жесті...

Ти один, так само.

Хмільний, прекрасний, лазуровий, загублена душа,

помилувана часом.

Idea Vilariño "LA NOCHE"
Es un oro imposible de comprender, un acabado 
silencio que renace y se incorpora. 
Las manos de la noche buscan el aire, el aire 
se olvida sobre el mar, 
el mar cerrado, 
el mar, 
solo en la noche, envuelto 
en su gran soledad, 
el hondo mar agonizando en vano... 
El mar oliendo a algas moribundas y al sol, 
la arena a musgo, a cielo, el cielo 
a estrellas. La alta noche sin voces 
deviniendo en si misma, inagotada y plena, 
es la mujer total con los ojos serenos  
y el hombre silencioso olvidado en la playa, 
el alto, el poderoso, el triste, 
el que contempla, 
conoce su poder que crea, ordena el mundo, 
se vuelve a su conciencia que da fe de las cosas, 
y el haz de los sentidos le limita la noche. 

I
Concedeme esos cielos, esos mundos dormidos,
el peso del silencio, ese arco, ese abandono,
enciendeme las manos,
ahondame la vida
con la dadiva dulce que te pido.

Dame la luz sombria, apasionada y firme
de esos cielos lejanos, la armonia
de esos mundos sellados,
dame el limite mudo, el detenido
contorno de esas lunas de sombra,
su contenido canto.

Tu, el negado, da todo,
tu, el poderoso, pide,
tu, el silencioso, dame la dadiva dulcisima
de esa miel inmediata y sin sentido.

II 
Estas solo, lo mismo. 

Yo no toco tu vida, tu soledad, tu frente, 
yo no soy en tu noche mas que un lago, una copa, 
mas que un profundo lago, 
en que puedes beber aun cerrados los ojos, 
olvidado. 
soy para ti como otra oscuridad, otra noche, 
anticipo de la muerte, 
lo que llega en el dia frio el hombre espera, aguarda, 
y llega y el se entrega a la noche, a una boca, 
y el olvido total lo ciega y lo anonada. 

Sin limites la noche, 
pura, despierta, sola, 
solicita al amor, angel de todo gesto... 

Esas solo, lo mismo. 
Ebrio, lucido, azul, olvidado del alma, 
concedete a la hora.