Ще вчора повні благородства й чару,

Плоди століть, довершені думки,

Враз всохли, обезглузділи, зів’яли,

Як нотний запис, у якому завитки

Дієзів і ключів затерлись; зникла

Магічна сутність побудов, залепетала,

хитнулася невпевнено і зблідла,

Здалось гармонія навіки відлунала.

Можливо образ цей, розумний, древній,

В який шанобливо вдивлялися, здрібнів.

Й натхненне сяйво світла морок смерті

в своїй затійливій даремній грі згасив.

Можливо наших мрій найвищі почуття,

Ледве народжені, потворить кривда,

Яка всередині живе передчуттям:

Все мусить всохнути, померти, згнити.

Та над рівниною, де владарює ницість,

Все ж постає печальний і безгрішний

Дух, повний прагнення, палкий провісник,

Долає смерть і здобуває вічність.

Beim Lesen in einem alten Philosophen

Was gestern noch voll Reiz und Adel war,

Jahrhundertfrucht erlesener Gedanken,

Plötzlich erblaßt’s, wird welk und Sinnes bar

Wie eine Notenschrift, aus deren Ranken

Man Kreuz und Schlüssel löschte; es entwich

Aus einem Bau der magische Schwerpunkt; lallend

Wankt auseinander und zerlüdert sich,

Was Harmonie schien, ewig widerhallend.

So kann ein altes weises Angesicht,

Das liebend wir bewundert, sich zerknittern

Und todesreif sein geistig strahlend Licht

In kläglich irrem Fältchenspiel verzittern.

So kann ein Hochgefühl in unsern Sinnen

Sich, kaum gefühlt, verfratzen zu Verdruß,

Als wohne längst schon die Erkenntnis innen,

Daß alles faulen, welken, sterben muß.

Und über diesem eklen Leichentale

Reckt dennoch schmerzvoll, aber unverderblich,

Der Geist voll Sehnsucht glühende Fanale,

Bekriegt den Tod und macht sich selbst unsterblich