Наша худоба пасеться, вітер зітхає

Гарсіласо

Цей мій колишній голос

уникав гірких тягнучих сутей.

Цей віщун лизав мої ноги

росяною ніжністю папороті.

Ай давній голос моєї любові,

ай голос моєї щирості,

ай голос моєї відкритості,

коли цвіли в моїй мові троянди

і не знав луг байдужих зубів коня!

Тут ти питимеш мою кров,

відчуття гнітючі дитини вбиратимеш

доки вітер змішає мої очі

з криком п'яниць і алюмінієм.

Пропусти мене у ті двері

за якими їсть Єва мурашок

і Адам сіє в глину насіння.

Відпусти, чоловічку з рогами,

прогулятися серед лісу

і весело пострибати.

Я знаю тайну застосування,

старих і ржавих гвоздів

знаю жах у очах безсонних

через вміст відомої чаші.

Я не хочу ні мрій, ні світу, божий голосе,

хочу свободи, і такої любові людської

в потайному куточку вітру, якої ніхто не хоче.

Моєї людської любові!

Це собаки морські переслідують

і вітер підстерігає безтурботні дерева.

О голос колишній, ти обпікаєш горло

цими звуками з тальку і олова!

Хочу плакати доки хочеться,

як плачуть діти з останньої парти,

бо я не чоловік, не поет, не сторінка,

бо я пульсуюча рана, що вивчає речі з іншого боку.

Хочу плакати, називаючи своїм іменем,

розу, хлопчика і ялинку на березі цього озера,

щоб розповісти свою правду людської крові

щоб мене вбивали знущанням і навіюваним словом.

Ні, ні, це мені не потрібне, я хочу

голос звільнений, що облизує мої руки.

В лабіринті ширм моя оголеність, якій карою місяць

і попелом вкритий годинник.

Так я говорив.

Так я говорив коли поїзди зупиняв Сатурн,

і туман і Мрія і Смерть розшукували мене.

Розшукували мене

там де мукаючі корови мають маленьких пажів

і там де пливе моє тіло балансуючи між протилежностями.

Гарсіласо де ла Вега (1501 або 1503 - 1536) - іспанський поет, реформатор іспанської поезії

Poema doble del lago Eden

Nuestro ganado pace, el viento espira

Garcilaso

Era mi voz antigua
ignorante de los densos jugos amargos.
La adivino lamiendo mis pies
bajo los frágiles helechos mojados.

¡Ay voz antigua de mi amor,
ay voz de mi verdad,
ay voz de mi abierto costado,
cuando todas las rosas manaban de mi lengua
y el césped no conocía la impasible dentadura del caballo!

Estás aquí bebiendo mi sangre,
bebiendo mi humor de niño pesado,
mientras mis ojos se quiebran en el viento
con el aluminio y las voces de los borrachos.

Déjame pasar la puerta
donde Eva come hormigas
y Adán fecunda peces deslumbrados.
Déjame pasar, hombrecillo de los cuernos,
al bosque de los desperezos
y los alegrísimos saltos.

Yo sé el uso más secreto
que tiene un viejo alfiler oxidado
y sé del horror de unos ojos despiertos
sobre la superficie concreta del plato.

Pero no quiero mundo ni sueño, voz divina,
quiero mi libertad, mi amor humano
en el rincón más oscuro de la brisa que nadie quiera.
¡Mi amor humano!

Esos perros marinos se persiguen
y el viento acecha troncos descuidados.
¡Oh voz antigua, quema con tu lengua
esta voz de hojalata y de talco!

Quiero llorar porque me da la gana
como lloran los niños del último banco,
porque yo no soy un hombre, ni un poeta, ni una hoja,
pero sí un pulso herido que sonda las cosas del otro lado.

Quiero llorar diciendo mi nombre,
rosa, niño y abeto a la orilla de este lago,
para decir mi verdad de hombre de sangre
matando en mí la burla y la sugestión del vocablo.

No, no, yo no pregunto, yo deseo,
voz mía libertada que me lames las manos.
En el laberinto de biombos es mi desnudo el que recibe
la luna de castigo y el reloj encenizado.

Así hablaba yo.
Así hablaba yo cuando Saturno detuvo los trenes
y la bruma y el Sueño y la Muerte me estaban buscando.
Me estaban buscando
allí donde mugen las vacas que tienen patitas de paje
y allí donde flota mi cuerpo entre los equilibrios contrarios.

1930