Я не зігнуся, щоб тебе здобути

медовим словом, квітнучим цілунком

і краплями солодких напівістин,

що падають в траву старих забутих казок про любов,

утрачену в минулих днях.

У воркотінні сутінків

Не смію я здаватись нижчим тебе,

Захоплюватись пошепки,

тремтячи, як відлуння дальніх дзвонів.

Я всі ці речі знав колись

І уникав

У тій веселій юності, лишив я їх минулому.

І зникло це,

Неначе подих вітру.

Ні, я не можу домагатися тебе таким;

Але колись я вирвуся нагору,

Де суть всіх істин,

Тоді, охоплений вогнем великих звершень,

Тебе покликати повинен за собою,

Я завжди прагнутиму звати,

„Іди услід! Іди услід!”

І наша переможна зустріч

Повинна відродити силу.

І разом посеред стихії

Ми у взаємнім прагненні повинні

Кричати завжди:

„Я йду, а ти іди ще далі.”

І знову, „Йди услід”,

Нам зупинятися не можна.

The Summons

I can not bow to woo thee
With honey words and flower kisses
And the dew of sweet half-truths
Fallen on the grass of old quaint love-tales
Of broidered days foredone.
Nor in the murmurous twilight
May I sit below thee,
Worshiping in whispers
Tremulous as far-heard bells.
All these things have I known once
And passed
In that gay youth I had but yester-year.
And that is gone
As the shadow of wind.
Nay, I can not woo thee thus;
But as I am ever swept upward
To the centre of all truth
So must I bear thee with me
Rapt into this great involving flame,
Calling ever from the midst thereof,
"Follow! Follow!"
And in the glory of our meeting
Shall the power be reborn.
And together in the midst of this power
Must we, each outstriving each,
Cry eternally:
"I come, go thou yet further."
And again, "Follow,"
For we may not tarry.