Головна » Статті » Поезія » Джон Ешбері |
Орфей любив яскраву сутність власного Буття під небесами. Звичайно, Еврідіка була частиною Його. В один прекрасний день усе змінилося. Він, плачучи, Крушив каміння. Гори й доли не винесли цього. Здригнувся небосхил від краю і до краю горизонту Майже готовий обвалитися. І Аполлон сказав йому тихенько: „Облиш усе земне. Чи не настав час арфи? Чому сумну павану* ти обрав, майже ніхто Не слухає її, окрім кількох сіреньких пташок, Залиш в минулому журливі співи.” Чому б і ні? Усе на світі підлягає змінам, Вже пори року не такі, які були колись, Так і належить, щоб усе було єдиний раз, Випадково приходило, стикалося із іншими речами, узгоджувалося Так чи інакше. Орфей тут допустив помилку. Звичайно, зникла Еврідіка серед тіней; Було б те ж саме, якби не оглянувся він. Безглуздо тут стояти наче вбраний в сіре камінь, Фортуни колесо зробило повний оберт, Він онімів, не може на підставі роздумів знайти Пояснення розумне складовим ланцюжка. Лиш про кохання думає, і про героїв, обранців долі. Пісня точна Настільки, ніби звуки піднялись опівночі Із прірви мороку, змагаючись з дрібним яскравим жовтим цвітом, Що виростає на краю провалля, підкреслюючи Різну суть речей. Але цього не досить, Щоб просто заспівати. Це розумів Орфей. Він згодився чекати винагороду в небесах, Потім його вакханки розірвали на шматки**, Бо знавісніли під впливом його музики. Вважає дехто, що це була йому відплата за Еврідіку. Але напевно музика виною, Дороги музики – це символи життя, Їх неможливо розділити, Щоб судити, що добре що погано, слід Дочекатися, коли все закінчиться. „Кінець – вінець ділам”, Це означає, „живописна сцена” Оманлива, хоч спогади про пори року, наприклад, здатні Зливатися в один єдиний знімок, але не здатні зберегти цей скарб, Спинити мить. Вона тече, минає, Оця картина швидкоплинна, як декорації, хоча й жива, земна, На ній абстрактне дійство представлене різкими, Суворими мазками. І вимагати більше – Це означає хитатися, як очерет, в повільному Потужному потоці, сланкими травами пливти В грайливій течії, не більше, і тільки так у дійстві Брати участь. Під цим низьким похмурим небом Розряди електричні спочатку ледь помітні, надалі вибухають Зливою постійних вогненних сполохів. Нехай у цій стихії Побачить кожен частку істини свою, і кожен скаже: „Я - особливий. Ніщо з цього не відбувається зі мною, Хоча я здатен розуміти мову птахів, І розумію маршрути блискавиць, коли нагряне буря, Їх поєдинки часто завершуються музикою, Так після літньої грози легенький вітер гойда дерева, Це відбувається в мереживному затінку дерев на березі Сьогодні, день у день. Одначе пізно жалкувати, хоча Запам’ятай, що каяття приходить пізно, занадто пізно!" На що Орфей, голубувата хмарка із білим контуром, Відповідає, що це, звичайно, не каяття, А тільки обережне намагання вивчити Незаперечні факти і врахувати все каміння на шляху. Не має значення, куди що зникло, Що там, куди він не збирається, воно не стане Матеріалом для поеми. Цей суб’єктивний Матеріал надмірний чи недостатній, стає приреченим, Коли в хвилюючій поемі хвіст вогненний Зловісної комети віщує ненависть і біди, але настільки скрито, Що їхня суть, хороша чи погана, завжди прихована. Співак міркує Конструктивно, складає свою пісню послідовно крок за кроком, Як хмарочос, та настає остання мить і він змовкає. І тут же пісню поглинає морок, Який колись повинен поглинути всі континенти, бо він сліпий. Співак Повинен щезнути з очей, не звільнившись від тягаря зловісних слів. Піднятись до зірок Дано небагатьом, це прийде надто пізно, Коли всі письмена про цих людей і їх життя Загубляться в бібліотеках, на мікрофільмах. Дехто, як і колись, до них проявить інтерес. „А що там про таких-то?” - як і колись спитає принагідно. Вони ж лежать Недвижні й недосяжні, доки мінливий хор Згадає їх в зв’язку із дещо схожим епізодом, зі схожим іменем В чиїй історії прихована деталь Того, що сталось так давно Десь у маленькому містечку одного видатного літа.
Сірінґа або флейта Пана — багатоствольна флейта, що складається з кількох (3 і більше) бамбукових, очеретових, кістяних або металевих порожнистих трубок різної довжини. Бог лісів Пан палко закохався у наяду Сірінґу, яка служила Артеміді і берегла цноту. Сірінґа, втікаючи від Пана, попросила порятунку у бога ріки і він перетворив Сірінґу на очерет, Пан зробив з очеретини флейту, яку назвав сірінґа. *Павана — урочистий повільний танець, поширений в Європі у ХVІ столітті. * *Орфей загинув від рук вакханок, бо, через тугу за Еврідікою відмовився брати участь в оргії. Згідно з іншою версією, Орфей загинув тому, що уникав жінок. Пан і Сірінґа Пітер Пауль Рубенс, 1617-19 рр. Syringa Orpheus liked the glad personal quality | |
Переглядів: 385 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0 | |