Я й зараз не можу згадати, як це було б.

Це не акведук (злиття рік?), лише місце.

Місце де порядок і рух.

Місце на старий лад.

Просто кінець руху є початком.

Їзда нам підкаже, про що ми думаємо.

Це зрештою більше схоже на берег,  де ти стоїш

і гадаєш, що далі немає дороги.

І так добре, що далі немає дороги.

Ця причина обрала тебе

і місце, куди ти завжди хотів.

Ця даль, це значне перехрестя, де розминаються.

Тут воно не обіцяє нічого іншого.

Ось тут. Сталь і повітря, плямиста реальність,

малий порятунок

і щастя для нас.

І це класно.

And now I cannot how I would

have had it. It is not a conduit (confluence?) but a place.

The place, of movement and an order.

The place of old order.

But the tail end of the movement is new.

Driving us to say what we are thinking.

It is so much like a beach after all, where you stand

and think of going no further.

And it is good when you get to no further.

It is like a reason that picks you up and

places you where you always wanted to be.

This far, it is fair to be crossing, to have crossed.

Then there is no promise in the other.

Here it is. Steel and air, a mottled presence,

small panacea

and lucky for us.

And then it got very cool.