Парміджаніно так зробив, аби правиця,

Більша за голову, тягнулася до глядача,

Підкреслено відстороняючись від нього і захищаючись.

Віконне скло, брус стелі, хутро, гофрований муслін, з коралу перстень -

Всі разом віддаляють обличчя, яке пливе назустіч

Далеко від руки у виключнім спокої самоти.

Вазарі говорив: ”Одного дня Франческо

Поставив перед себе опукле дзеркало, як у перукарів,

щоб змалювати свій портрет...

Для цього він замовив дерев’яну кулю у токаря і розділив навпіл,

А далі, дивлячись на себе в кулю, як в дзеркало, майстерно змалював, що в ній побачив.”

Тут головним було його зображення, його портрет, зображення далеке від портрета.

У дзеркалі лиш те відобразилося, що бачив він,

Цього було достатньо, щоб досягти мети: зображення

Забальзамоване, стьмяніле, в проекції 180 градусів,

Ясного дня чи при яскравім світлі

Зливається з його обличчям,

Живим і цілісним, у неповторній миті прибуття

Душа про себе заявляє.

Та як далеко її сягає погляд,

Щоб у свій прихисток вернутись безборонно? Поверхня

У дзеркала опукла, і значно збільшується відстань,

Цього достатньо, щоб сказати, що душа

Знаходиться в полоні, з нею поводяться гуманно, та не пускають далі, ніж погляд дістає,

Коли ви розглядаєте картину.

Папу Климента й папський двір  картина приголомшила. Як написав Вазарі,

Вони хотіли цей портрет придбати й не посміли. Душа повинна бути там, де її належить,

Навіть якщо її хвилює дощ, що в вікна стукотить,

або зітха за листям, обірваним осіннім вітром,

або за волею горює, і поривається на вулицю, все ж мусить

Постійно залишатися на місці. Їй слід поменше відлучатися.

Ось про що портрет розповідає.

У цьому погляді з'єднались ніжність, задивування й сум

Такої стриманої сили, що неможливо дивитись довго на портрет.

Секрет простий. Шкода того прозріння, що проривається сльозами: душа це не душа,

Немає тайни в ній, вона така мала, що може

Вміститися в прекрасному Ніщо: її вміщає навіть мить уваги.

У цій мелодії немає слів, слова – лиш відображення

( з латини «speculum» - дзеркало):

Вона шукає і не може віднайти сенс музики.

Ми бачимо лиш прояв сну,

Який несе обманний плин обличчя

Серед пейзажів неба надвечір'я,

З невдаваним сум'яттям доводячи правдивість.

Це саме життя ув'язнене у сфері.

Він ніби хоче випростати руку за межі,

Що його тримають й не відпускають.

Немає сумніву, що це не спроба

Щось приховати, рука у нього велика, як весло,

І дещо відступає. Неможливо

Зобразити її пласкою, як на стінці –

Вона повинна стати сегментом сфери,

Вернутися до тіла, хоча здається,

Вона належить не йому, а укріпляє мури круг душі,

Про таке зусилля промовляє

Лиш посмішка легка, як іскра,

Як зірка, про яку не впевнений, що бачиш,

Аж доки не настане темна ніч. Примхливе світло

Підступно висвітлює приреченість на марнославство:

Без огляду на те, яким був задум.

Франческо, твоя рука така велика,  що здатна зруйнувати сферу,

Але надмір велика, щоб плести тонкі тенета.

Не слід її тримати у полоні.

(Вона велика, та не груба, у неї інша міра,

Подібно тому, як мають різну міру кит, який дрімає на морському дні,

Й маленький самовдоволений кораблик

На поверхні). Одначе твої очі промовляють,

Що це лише поверхня. Поверхня все,

Й не може бути іншим, аніж тут.

В кімнаті цій немає глибини, лиш закуток тісний.

Не мають значення вікно, частина рами

Праворуч дзеркало, байдуже,

Яка стоїть погода, і те, що по-французькі звуть

Le temps - ознаки часу, цим

Лиш стверджується ще раз, що мінливість

Це прояв цілісності, а цілісність – мінливості

Ознака. Наша люба куля тримається

На постаменті пустоти, так кулька для пінг-понгу

Безпечно почувається на струменях води.

Немає слів поверхню описати, тобто

Слова не здатні передати дійсність, що несуттєве в ній і чим є зрима суть, 

Тому ніхто не здатен вирішить проблеми натхнення й досвіду.

Ти будеш жити нетерпеляче і спокійно.

Не пригортають твої жести і не відштовхують,

Але поєднується в них і те, і інше, щоб чітко ствердити, що в них немає стверджень.

Поверхня, наче булька, лопнула, увага

Спроквола перемкнулась далі. Хмари

В калюжі роздробилися на зубчасті шматки.

Я думаю про друзів,

Які були у мене, хто приходив

Учора. Своєрідний погляд

Пам'яті вторгається в натурщика уяву

У тиші студії, коли береться він

За пензлі й починає малювати автопортрет.

Скільки людей прийде, щоб залишитись поряд,

Скільки ясних і плутаних розмов твоєю стануть суттю,

Як світло й вітер стають частиною туману і піску,

Очищених і змінених під їхнім впливом настільки,

Що не залишиться ні частки, яка без сумніву лише твоя.

Ці сутінкові голоси говорять, що казка триває й досі

У випадкових спогадах, що зберігаються в кристалах.

Чи то не зігнута рука Франческо керує зміною пір року і думок,

Які зриваються й летять як можна швидше,

Немов останнє неслухняне листя,

Що відірвалося від мокрих гілок? Я бачу тільки хаос,

У дзеркалі опуклому зібралось все, 

Як навколо Полярної зорі, біля твоїх очей відсутніх,

Не знаючих про це, замріяних і потайних.

Я відчуваю, тихо карусель розбіг свій почала,

І рухаються швидше й швидше: письмовий стіл, папери, книги, дерева, вікна, фото друзів

Зливаються в безбарвну смугу, яка оточує

Мене зі всіх сторін, куди не глянь.

І я ніяк не можу пояснити, як все зрівнялося,

Чому злилося все в одне:

Матерія одноманітна, магма інтер’єів.

У цих питаннях провідник ти сам,

Твердий, багатозначний, сприймаючий з такою ж

Неясною усмішкою, і розганяється все швидше час,

Пізніше я знайду єдиний шлях у відстані між нами. Колись давно

Щось означали окремі факти,

Маленькі радощі і прикрощі у днях,

Які ступають важко, наче господиня,

що порається в справах. Зараз неможливо

Розрізнить деталі, які приховані  у срібних розмитих обрисах,   

В переліку того, що ти зробив, узявшись

„З великою майстерністю відобразити, щоб  відтворити бачене у склі”.

Щоб досягнути досконалості й прибрати зайве

Назавжди. У намірах твоїх є явний задум,

Увіковічнити чарівність своєї особистості, себе:

Променисті очі, муслін, корал. Це неважливі речі

Сьогодні, тому що ти їх переріс,

Як тінь переростає простір, із області думок в майбутній день.

Завтра податливий, сьогодні непідвладний,

Безлюдний, не бажаючий, як будь-який ландшафт,

Сповідувать закони перспективи,

Мабуть, через серйозні сумніви

Художника. Звичайно, дещо

Можливе, він зуміє, але ще не знає,

Що саме. Колись ми зважимося

Стільки всього з можливого зробити,

Й цілком ймовірно, дещо нам удасться,

Але це може бути що завгодно

З того, що обіцяє нам сьогодні,

Ландшафт наш знищать, щезне він за горизонтом.

Сьогоднішньому дню обриднуть глянцеві простори,

Які сподівану ховають перспективу,

У деяких місцях вони відправлять побрести

Від них назад додому, щоб вони

Змогли найкращі варіанти зберегти

Для споглядання недосяжними. Насправді

У темниці - кулі поверхня така міцна,

Як шкаралупа динозаврових яєць; на все свій час,

Усе відомо наперед, і підсумок незмінний,   

Лишиться звичний шум, який будив свідомість

Колись, а зараз не тривожить.

Пісочного годинника потік пливе в кімнаті,

Не змінюючи з часом настрою чи стану

(Хіба що, імовірно, аби підкреслити холодне й майже

Непомітне, розміщене за фокусом похмуре, що може стати значимим пізніше).

Щоб справитися  з пустотою снів,

Слідкуй, щоб не всихали мрій джерела,

Тоді зі снів зростуть трояндові кущі,

Усупереч закону регулюючих затрат, направлених

На те, щоб розбудитись і спробувати жити

У тому, що стало нетрями. Сідней Фрідберг* у своєму

„Парміджаніно”** говорив про нього: "Реалізм цього портрета

Претендує не на об’єктивність чи об’єктивну правду, а на химерність...

Все ж викривлення не здається дисгармонією... Форма зберегла

Потужну міру ідеальної краси”, тому що

Перебуваючи у мріях, нам здається несуттєвим,

що замість них одного дня  помітимо залишену проріху.  І значення,

І їхній  зміст здається нам простим. Повинні мрії живити сни,

Які складаються із мрій, допоки дзеркало назад не візьме їх до себе.

Вони химерними здаються, бо наяву не бачить їх ніхто

І ми це розуміємо в ту мить, коли вони зникають,

Як хвиля розбивається об скелю, залишивши надію

Зберегти цей вид, ці рухи, які творили форму.

У формі збереглася міра довершеної красоти,

Що живиться таємно нашим розумінням про потворне.

Чи слід журитися, таким порядком справ,

Що мрії ще живуть і ми у них витаємо?

Як і в житті, тут теж триває рух -

Від мрії до її кодифікації.

Сідней Джозеф Фрідберг (11/11/1914 – 07/05/1997) Мистецтвознавець, спеціалізувався на мистецтві італійського Відродження.

Фрідберг, Сідней Дж. (1950) Парміджаніно: його твори в живопису . Harvard University Press, Cambridge, MA, США.

Коли його я починаю забувати,

Мені він свій стереотип являє знову,

Але стереотипом незнайомої особи,

Яка пливе, поставлена на якір, шукаючи пригод,

Йому пристане „швидше ангел, ніж людина” (Вазарі).

Можливо ангел виглядить як всі,

Ми забуваємо, гадаю, вже забули,

Що ми, здається, не були знайомі,

Та зустрічаємося знову й знову, не сміючи заговорити,

Хоча б єдиний раз. Бо це було б

Втручанням у приватний світ людини,

Яка „алхімією забавлялася, але її бажанням

Було не прагнення пізнати тонкощі мистецтва

Силою науки: але за допомогою науки

Привнести новизну і вразити сучасників.”

(Фрідберг). Пізніші портрети в Уффіці*

„Джентльмен”, в Боргезе** „Молодий прелат”, в Неаполі „Антея”***

Засвідчують натужність маньєризму,

Бо, як відмітив Фрідберг, 

В них втілені напруженість і подив,

Гармонія Високого Відродження присутня,

Хоча в спотвореному виконанні.

Незвична крайня обережність у передачі

Таємних задумів за допомогою кривого дзеркала

(це перший портрет у дзеркалі),

Отож вас спробують ввести в оману за мить

До того, як усвідомите, що на зображенні

Не ви. Відчуєте себе як персонаж у Гофмана,

Який був тіні власної позбавлений, хіба що

За винятком того, що всі ми

Побачимо, що витіснена строга іншість

Художника до іншої кімнати.

Чи ми дивуємо його під час роботи, чи він

Нас здивував своєю працею. Майже завершений портрет,

Нас вразить у кінці, подібно снігопаду,

Який вражає, навіть припинившись,

Довершеними цятками і блискітками снігу.

Він випав за той час, коли ми спали, й не було пвдстав,

На нього вийти подивитись. Коли мине цей день,

Жаль стане так, що не заснемо до пізньої пори.

* Галере́я Уффі́ці (італ. Galleria degli Uffizi, буквально — „галерея канцелярій”) — палац у Флоренції, побудований в1560—1581 р., що і зараз є одним з найбільших і найзначиміших музеїв європейського образотворчого мистецтва.

** Борге́зе  — картинна галерея і колекція античного мистецтва в Римі. Заснована в 17 столітті кардиналом Шипіоне Боргезе. В Боргезе зберігаються твори Рафаеля,Мікеланджело да Караваджо, Тіціана,  Корреджо,  Ван Дейка та ін.

*** „Портрет юного прелата” Якоб Фердинанд Воет https://www.superstock.com/stock-photos-images/1788-12619

Антея (Портрет молодої жінки) Парміджаніно зображена в стилі італійського маньєризму  близько 1524-1528 р. http://en.wikipedia.org/wiki/Antea_(Parmigianino)

Занепад міста продиктує власну

Необхідність: Франческо в Римі

Працював  під час розграбування міста*; його робота

Вразила солдатів, що увірвалися до нього;

Вони залишили його живим, та довелося їхати із міста;

У Відні, де портрет цей зараз,

Я разом з П’єром бачив його влітку 1959; Нью-Йорк,

Де я живу, як логарифм

Для інших міст. Наші краєвиди

На частки розірвали транспортні потоки;

Основа бізнесу – це жести, погляди,

Чутки. Також у місті інше є життя,

Як інший бік у дзеркала,

Непізнаний, і точно змальований у студії,

Він хоче зі студії текти життям, потоком

Відображень творити правила на островах своїх.

Ці дійства здатні тимчасово зупинятись,

Але коли зустрінеш на дорозі щось нове,

Якийсь незвично вишуканий поворот,

Чи зможеш втриматися перед ним, Франческо?

Чи ти достатньо сильний задля цього?

За новим поворотом щось незнане,

Сліпе, самодостатнє, несвідоме

Своєї сили. Його інерція, як тільки зрозуміє

Воно життєву силу дії, таємну чи публічну,

Слова нашепче, ще неясні,

Але дошкульні, холодні й гарячкові,

Воно тебе відправить до мисів і півостровів,

У переплетення архіпелагів,

І там відкриє таємниці вітру і морів.

Це його темний бік. На світлім боці

Пізнаєш смак життя і стреси,

Які, здається, тільки подолав, та вслід

Перед тобою постають нові питання, гляди,

Спіши за модою. Якщо вона вже класикою стала,

Вирішуй, на якому боці будеш ти.

Своїм мовчанням ти зруйнуєш

Міські пейзажі, які нудними роблять

Уперті і безбарвні старечі ігри.

Навряд чи зараз треба їм

Кидати виклик, грюкати у двері звойованих

Твердинь. Твій аргумент, Франческо,

Зачерствіє, чекаючи на відгук, й залишиться без відповіді,

Або з майбутнього почуєш відгук. Якщо його розчуєш зараз,

Серед шуму, це означає, що прийшов твій час

Недавно, а зараз придивляйся й слухай:

Цілком можливо, що не нами життя наповнене

Із тайників, які ніхто не знає,

Коли ми натрапляємо на них, нам випадає ті шляхи пройти,

Які змінити здатні світ, як він того бажає.

І буде все вдаватися:

В порядку нерви, нормальне дихання. Метафора оця

Повинна нагадати, ми частина світу

І можемо в нім жити,  як і творіння наші,

І тільки залишивши розум ясним для запитань,

Побачимо, ніщо не відбувається безцільно,

У всьому є порядок, який ніхто не зможе

Порушити – все, що звичайно відбувається,

Як концентричні кільця наростає на дереві життя

За днями день: задумайтесь, це справді так.

* У Римі Парміджаніно працював над картиною „Видіння святого Єроніма” (1527 р, зберігається у Лондоні в Національній галереї). http://smallbay.ru/artreness/parmigianino14.html

Коли у 1527 році найманці Карла V захопили місто, він працював над вівтарним образом. Солдати, які увірвалися в майстерню не причинили шкоди ні художнику, ні картині. Згодом Парміджаніно мусив покинути місто

Неначе вітер перегорнув сторінку

І повернув назад твоє обличчя: мить

Явила такий великий шмат імли

Хвилюючих передчуттів, що далі

Тебе спинити зможе тільки "смерть сама”,

Як Берг сказав про Малера Дев’яту;

Як мовить Імогена в „Цімбеліні”: „Неможлива

Хоча б на дрібку смерть гостріша, ніж оця”,

І все ж лише вправляння та задуми пробуджують

Порив до дії, до творчості.

Його забути не вдається,

Думки знов повертаються у ті  часи, 

Де він залишився лише видінням світлим

Серед печалей, якими наш накритий світ,

Немов пташина клітка покривалом. Немає сумніву,

Що відчуття краси є тільки у реальному

Житті, досвідчені і початківці у тій чи іншій формі

Занурюються в ностальгію за колективним минулим.

Сьогодні я розпізнаю натхненні

Розливи світла в деяких місцях, і невідомо,

Чому він вибрав відмінний від інших власний шлях

Багато літ тому. Я запитаю

Про це у дзеркала, що не надовго стало моїм,

Бо так багато в ньому живої пустоти, що може

Тут є і частка мого часу. Бо в завжди повній чаші

Ще залишається багато місця,

І в ній розміщується все, що є. Побачений

Зразок не варто розглядати

Всього лише таким, який

Можливо уявити поза часом – не як графічний знак,

А як усе, в шляхетному, подібному до тебе виді.

Але яким є вхід в цей всесвіт,

Як в нього увійти і вийти, піти назад, вперед,

Відмовитись наблизитись і втішитися тільки

Видимою суттю? Лише любов

Перехиляє чаші терезів, вона в тіні, незрима,

Хоча таємно десь присутня біля нас.

Але ми знаємо, не можна затиснути її

Як в сандвічі між двох миттєвостей, її витки

Ведуть лише до інших відгалужень

У пустоту туманного передчуття чогось

Незнаного ніколи, не дивлячись на те,

Що, певно, кожному із нас воно

Відоме настільки, що  можна розповісти іншим. Але дехто

Свої передчуття сприймає як веління

Іти вперед, ігнорувати очевидне, не зважати

На невдалі спроби, не турбуватись,

Що ніхто не чує, тому що світло

Раз і назавжди засяяло перед очима,

І справжня нерушима, неминуща ненормальність

Прокинулася і мовчить. Здається, що немає

Причин, чому на цій поверхні світло

Увагу фокусує на любові, або чому

Не видно міста з прекрасними околицями  

У просторі незрозумілому, невизначеному, неясному,

Слід вважати  це проявом досягнень

Його мольберта, на якому драма розгорнулася

Для втіхи власної й для того, щоб розвіяти

Наш сон, оскільки ми ніколи не задумуємося,

Що буде у кінці, коли зі світлом на малюнку

Розтане перспектива обіцяних пейзажів.

Цей непримітний, ніколи не означений час дня

Розгадка, де знайти це місце,

Яке нам більше не вернути, щоб дослідити

Свідчення конфліктів, провали в пам'яті

Найголовніших очевидців. Ми тільки знаємо,

Що ще занадто рано,

Що сьогодні особливо точно

Відтворена буденність сонячного світла,

Правдиво падає від гілля тінь  

На безтурботні стежки. Такого не було у жодний з днів.

Раніше я вважав, що між собою всі дні подібні,

Що день сьогоднішній однаковий для всіх,

Але ця плутанина витікає зі здатності майбутнього

Поставати єдиним цілим з теперішнім.

Однак солом'яної барви поетичний простір

Веде назад по довгих коридорах картини,

І навпаки її затемнені місця –

Це плід мистецтва в певній мірі. Чи можливо

Уяві визначити, що реальне, що незвичайне?  І чи існує

У неї власний прихисток, в якому

Ми можемо у даний час шукати порятунок,

І опинитись там, де водяний млин днів,

Вершить свій тихий незворотний хід?

Я думаю, що він хотів сказати, це - день сьогоднішній,

І нам слід вибратися з нього, хоч публіка

Товчеться зараз по музею, щоб

Встигнути до закриття. Не можна жити тут.

Посірілий глянець минулого руйнує всі секрети:

Секрети одержання відтінків, нанесення мазків,

Які збирались протягом життя, а зараз звелися

До стану чорно-білих ілюстрацій в книжці, де інший колір

Рідкість. Тобто весь той час стає буденним часом. Ніхто

 Не зауважить відкриттів, що слід було б помітити,

Щоб невідривно, з великим трепетом вдивлятися в колекції,

Окрім скульптур в підвалі (за виключенням тих,

Які стоять у гідному їх місці).

Наш час отримав їх в вуалі тріщин, але його портрет

Випробування часом витримав. Так він показує

Наш власний, який ховає наші таємниці.

Чи треба ще якісь портрети,

Або невмілі вірші зрілого поета,

Якщо цей вибух настільки точний, такий чудовий?

Чи є хоч дрібка сенсу визнавати

Що все це є? Чи справді він

Існує? Немає сумніву,  

Що відпочинок не буде вже доступною

Розвагою. Немає меж  сьогодні, приходить визнання,

Він грань переступив, це є та сама

Невимовна сутність. „Гра” – це щось інше;

Вона в суспільстві прижилася, зокрема

Її призначення себе демонструвати.

Тут іншого шляху немає, й ці засранці,

Яких могли збентежити дзеркальні ігри,

Здається, збільшуючи ставки й перспективи,

Лише визискують прибутки з інвестування

В ту ауру, яка руйнує архітектуру

Цілісності у імлі зневажливих знущань.

Вони тут недоречні. Вони не в грі,

Немає їх, якщо вони не з ним.

Здається, всесвіт цей не дуже добрий,

Але у принципі недобра всяка річ,

До того ж вона існує за рахунок інших,

Як вказують філософи, принаймі

Усяка річ німа, присутня, неподільна,

Логічно обгрунтована, вона

У даному випадку не така й погана,

Або такою не була б, якби стиль мовлення

Так чи інакше настирливо не викривляв кінцевий результат

Карикатурою на себе. Так завжди

Буває в грі, коли,

Зайшовши у кімнату, шепочеш фразу,

В ній розчують дещо зовсім інше.

І через це мистецькі твори стають не схожими

На задум виконавця. Він часто помічає,

Що пропустив те, що вважав найбільш

Важливим. Собі на радість

Захопившись кольорами, винить себе (хоча

Втішається в душі цим результатом), вважаючи

Переданою суть і  втіленим свій задум,

Не знаючи, що необхідність такими рішеннями дурить.

Отож, щоб створювалося щось нове

Для себе, у неї інших способів немає,

Життєвий цикл досягнень творчих

Іде за строгими законами, ніколи творення

Не йде тими шляхами, які ми вибрали, безнадійно побачити

Задумане таким, як ми хотіли. Парміджаніно

Мусив під час роботи знати

Про цю життєву перепону. Тому й довів свій задум

До мети в спокійній, здається, навіть ласкавій

(І загадковій) манері. Чи є щось,

Що сприймається всерйоз за гранню іншості,

Що майже завжди є частиною всіх форм

Буденної діяльності, все змінює суттєво

Й легко,  долає проблеми втілення

Будь-яких творінь, не тільки вигаданих з голови

В художній творчості, лякає сплесками

Потворного, надто близького, щоб ігнорувати,

Надто далекого, щоб втрутитись? Ця іншість,

Це „Не-буття” всього, що є, що дивиться

Із дзеркала, і про яке ніхто не зможе розповісти,

Як він прийшов в Буття: корабель

Під незвіданими прапорами влетів у гавань.

Ти дозволяєш стороннім запитанням

Твій день розбити, затуманить фокус

У кришталевій кулі. Зображення розсіюється,

Як туман від вітру. Вигадливі

Асоціативні образи, що досі являлися

Так легко, стають все рідшими чи не приходять зовсім.

Їхні барви блякнуть, розмиті

Осінніми дощами й вітром, пошкоджені, мутні, 

Вертаються, нічого вже не варті.

Не дивлячись на це ми бранці звички,

У розумінні, залишаємося серед постійно переплутаних

Проблем. Лише до сексу ставимось серйозно,

Цілком можливо, бачимо в нім вихід, 

Та час відпущений прошелестить, що близиться великий крах 

Того, що відбувається. Минуле

Присутнє тут: обличчя

Художника у дзеркалі тримає і приймає

Наші мрії і  натхнення, повторені багатократно,

Але повернені у металевих барвах

Лінії й форми не розкішні. У кожної людини

Теорія знайдеться про будову світу,

Але його історію ніхто не знає,

І зрештою усе, що є за межами,

Суттєве для нього і ще важливіше для нас,

Чомусь нам не спішить на допомогу,

Щоб розгадати частку приватного у світі особистості людини, ми покладаємося

На побічні дані. І все ж я знаю,

Чужі уявлення не допоможуть, можливо, що їх слід ігнорувати.

Колись здавались досконалими  - чудовий блиск 

Веснянок шкіри, ось-ось готові говорити вологі губи,

Приємний вигляд одягу і меблів, про які людина забуває.

Для нас це міг би бути рай: притулок

Своєрідний у спустошуючім світі, та не було цього у плані і бути не могло

Бо не у цьому річ.

Природі слідуючи, робиш перший крок

До внутрішнього спокою,

Але це тільки перший крок, і часто

Залишиться він скрижанілим привітанням

Матеріального повітря десь за ним,

Умовним знаком. Для цього нам

Бракує справді часу, встигаємо лиш тільки

Підпалити. Чим швидше загориться,

Тим краще для ролей, які нам слід зіграти.

Тому благаю Вас прибрати руку,

Не пропонуйте її як щит чи привітання,

Вітальний щит, Франческо:

Знайшлося місце для одної кулі в кімнаті:

Ми дивимося з іншого кінця

На вас у телескоп, як вибираєтеся з кулі

Швидше світла, розгладжуєтесь остаточно

Разом з деталями кімнати, запрошення туди

Ніколи не прийде по пошті, „все це лиш мрія”,

Збіг обставин, та „все” доволі стисло свідчить,

Що це було. Це є реальність, хоча й хвилююча, і біль

Цієї мрії ніколи не притишить

Малюнок, що навіяв вітер,

Відібраний, призначений мені, що став реальністю

В маскуючому світлі в моїй кімнаті.

Ми бачили це місто; в дзеркальній напівсфері

Очей комахи. Все відбувалося

На його сцені і повернулося назад,

Це театральне дійство, тягнулося,

Немов на холоді сироп. Себе відчув він надто  замкненим,

Розсіяне квітневе денне світло – розгадка

Простої тиші й легкості його

Властивостей. В руці немає пензля,

Кожна частина від цілого втікає

Й не може зрозуміти того, що знає, 

Хіба що тут і там зі схованок холодних

Спогадів, шепоче щось не в лад.

Self-Portrait in a Convex Mirror

As Parmigianino did it, the right hand
Bigger than the head, thrust at the viewer
And swerving easily away, as though to protect
What it advertises. A few leaded panes, old beams,
Fur, pleated muslin, a coral ring run together
In a movement supporting the face, which swims
Toward and away like the hand
Except that it is in repose. It is what is
Sequestered. Vasari says, "Francesco one day set himself
To take his own portrait, looking at himself from that purpose
In a convex mirror, such as is used by barbers . . .
He accordingly caused a ball of wood to be made
By a turner, and having divided it in half and
Brought it to the size of the mirror, he set himself
With great art to copy all that he saw in the glass,"
Chiefly his reflection, of which the portrait
Is the reflection, of which the portrait
Is the reflection once removed.
The glass chose to reflect only what he saw
Which was enough for his purpose: his image
Glazed, embalmed, projected at a 180-degree angle.
The time of day or the density of the light
Adhering to the face keeps it
Lively and intact in a recurring wave
Of arrival. The soul establishes itself.
But how far can it swim out through the eyes
And still return safely to its nest? The surface
Of the mirror being convex, the distance increases
Significantly; that is, enough to make the point
That the soul is a captive, treated humanely, kept
In, unable to advance much farther
Than your look as it intercepts the picture.
Pope Clement and his court were "stupefied"
By it, according to Vasari, and promised a commission
That never materialized. The soul has to stay where it is,
Even though restless, hearing raindrops at the pane,
The sighing of autumn leaves thrashed by the wind,
Longing to be free, outside, but it must stay
Posing in this place. It must move
As little as possible. This is what the portrait says.
But there is in that gaze a combination
Of tenderness, amusement and regret, so powerful
In its restraint that one cannot look for long.
The secret is too plain. The pity of it smarts,
Makes hot tears spurt: that the soul is not a soul,
Has no secret, is small, and it fits
Its hollow perfectly: its room, our moment of attention.
That is the tune but there are no words.
The words are only speculation
(From the Latin speculum, mirror):
They seek and cannot find the meaning of the music.
We see only postures of the dream,
Riders of the motion that swings the face
Into view under evening skies, with no
False disarray as proof of authenticity.
But it is life englobed.
One would like to stick one's hand
Out of the globe, but its dimension,
What carries it, will not allow it.
No doubt it is this, not the reflex
To hide something, which makes the hand loom large
As it retreats slightly. There is no way
To build it flat like a section of wall:
It must join the segment of a circle,
Roving back to the body of which it seems
So unlikely a part, to fence in and shore up the face
On which the effort of this condition reads
Like a pinpoint of a smile, a spark
Or star one is not sure of having seen
As darkness resumes. A perverse light whose
Imperative of subtlety dooms in advance its
Conceit to light up: unimportant but meant.
Francesco, your hand is big enough
To wreck the sphere, and too big,
One would think, to weave delicate meshes
That only argue its further detention.
(Big, but not coarse, merely on another scale,
Like a dozing whale on the sea bottom
In relation to the tiny, self-important ship
On the surface.) But your eyes proclaim
That everything is surface. The surface is what's there
And nothing can exist except what's there.
There are no recesses in the room, only alcoves,
And the window doesn't matter much, or that
Sliver of window or mirror on the right, even
As a gauge of the weather, which in French is
Le temps, the word for time, and which
Follows a course wherein changes are merely
Features of the whole. The whole is stable within
Instability, a globe like ours, resting
On a pedestal of vacuum, a ping-pong ball
Secure on its jet of water.
And just as there are no words for the surface, that is,
No words to say what it really is, that it is not
Superficial but a visible core, then there is
No way out of the problem of pathos vs. experience.
You will stay on, restive, serene in
Your gesture which is neither embrace nor warning
But which holds something of both in pure
Affirmation that doesn't affirm anything.

The balloon pops, the attention
Turns dully away. Clouds
In the puddle stir up into sawtoothed fragments.
I think of the friends
Who came to see me, of what yesterday
Was like. A peculiar slant
Of memory that intrudes on the dreaming model
In the silence of the studio as he considers
Lifting the pencil to the self-portrait.
How many people came and stayed a certain time,
Uttered light or dark speech that became part of you
Like light behind windblown fog and sand,
Filtered and influenced by it, until no part
Remains that is surely you. Those voices in the dusk
Have told you all and still the tale goes on
In the form of memories deposited in irregular
Clumps of crystals. Whose curved hand controls,
Francesco, the turning seasons and the thoughts
That peel off and fly away at breathless speeds
Like the last stubborn leaves ripped
From wet branches? I see in this only the chaos
Of your round mirror which organizes everything
Around the polestar of your eyes which are empty,
Know nothing, dream but reveal nothing.
I feel the carousel starting slowly
And going faster and faster: desk, papers, books,
Photographs of friends, the window and the trees
Merging in one neutral band that surrounds
Me on all sides, everywhere I look.
And I cannot explain the action of leveling,
Why it should all boil down to one
Uniform substance, a magma of interiors.
My guide in these matters is your self,
Firm, oblique, accepting everything with the same
Wraith of a smile, and as time speeds up so that it is soon
Much later, I can know only the straight way out,
The distance between us. Long ago
The strewn evidence meant something,
The small accidents and pleasures
Of the day as it moved gracelessly on,
A housewife doing chores. Impossible now
To restore those properties in the silver blur that is
The record of what you accomplished by sitting down
"With great art to copy all that you saw in the glass"
So as to perfect and rule out the extraneous
Forever. In the circle of your intentions certain spars
Remain that perpetuate the enchantment of self with self:
Eyebeams, muslin, coral. It doesn't matter
Because these are things as they are today
Before one's shadow ever grew
Out of the field into thoughts of tomorrow.

Tomorrow is easy, but today is uncharted,
Desolate, reluctant as any landscape
To yield what are laws of perspective
After all only to the painter's deep
Mistrust, a weak instrument though
Necessary. Of course some things
Are possible, it knows, but it doesn't know
Which ones. Some day we will try
To do as many things as are possible
And perhaps we shall succeed at a handful
Of them, but this will not have anything
To do with what is promised today, our
Landscape sweeping out from us to disappear
On the horizon. Today enough of a cover burnishes
To keep the supposition of promises together
In one piece of surface, letting one ramble

Back home from them so that these
Even stronger possibilities can remain
Whole without being tested. Actually
The skin of the bubble-chamber's as tough as
Reptile eggs; everything gets "programmed" there
In due course: more keeps getting included 
Without adding to the sum, and just as one
Gets accustomed to a noise that
Kept one awake but now no longer does,
So the room contains this flow like an hourglass
Without varying in climate or quality
(Except perhaps to brighten bleakly and almost
Invisibly, in a focus sharpening toward death--more 
Of this later). What should be the vacuum of a dream
Becomes continually replete as the source of dreams
Is being tapped so that this one dream
May wax, flourish like a cabbage rose,
Defying sumptuary laws, leaving us
To awake and try to begin living in what
Has now become a slum. Sydney Freedberg in his
Parmigianino says of it: "Realism in this portrait
No longer produces and objective truth, but a bizarria . . . . 
However its does not create
A feeling of disharmony . . . . The forms retain
A strong measure of ideal beauty," because
Fed by our dreams, so inconsequential until one day
We notice the they left. Now their importance
If not their meaning is plain. They were to nourish
A dream which includes them all, as they are
Finally reversed in the accumulating mirror.
They seemed strange because we couldn't actually see them.
And we realize this only at a point where they lapse
Like a wave breaking on a rock, giving up
Its shape in a gesture which expresses that shape.
The forms retain a strong measure of ideal beauty
As they forage in secret on our idea of distortion.
Why be unhappy with this arrangement, since
Dreams prolong us as they are absorbed?
Something like living occurs, a movement 
Out of the dream into its codification.

As I start to forget it
It presents its stereotype again
But it is an unfamiliar stereotype, the face
Riding at anchor, issued from hazards, soon
To accost others, "rather angel than man" (Vasari).
Perhaps an angel looks like everything
We have forgotten, I mean forgotten
Things that don't seem familiar when
We meet them again, lost beyond telling,
Which were ours once. This would be the point
Of invading the privacy of this man who
"Dabbled in alchemy, but whose wish
Here was not to examine the subtleties of art
In a detached, scientific spirit: he wished through them
To impart the sense of novelty and amazement to the spectator"
(Freedberg). Later portraits such as the Uffizi
"Gentleman," the Borghese "Young Prelate" and
The Naples "Antea" issue from Mannerist
Tensions, but here, as Freedberg points out,
The surprise, the tension are in the concept
 than its realization.
The consonance of the High Renaissance
Is present, though distorted by the mirror.
What is novel is the extreme care in rendering
The velleities of the rounded reflecting surface
(It is the first mirror portrait),
So that you could be fooled for a moment
Before you realize the reflection
Isn't yours. You feel then like one of those
Hoffmann characters who have been deprived
Of a reflection, except that the whole of me
Is seen to be supplanted by the strict
Otherness of the painter in his
Other room. We have surprised him
At work, but no, he has surprised us
As he works. The picture is almost finished,
The surprise almost over, as when one looks out,
Startled by a snowfall which even now is
Ending in specks and sparkles of snow.
It happened while you were inside, asleep,
And there is no reason why you should have
Been awake for it, except that the day
Is ending and it will be hard for you
To get to sleep tonight, at least until late. d man.�
 <
0@Z@� an style='font-size:12.0pt;font-family:"Times New Roman";mso-fareast-font-family: "Times New Roman";mso-ansi-language:RU;mso-fareast-language:RU;mso-bidi-language: AR-SA'>What we need now is this unlikely
Challenger pounding on the gates of an amazed
Castle. Your argument, Francesco,
Had begun to grow stale as no answer
Or answers were forthcoming. If it dissolves now
Into dust, that only means its time had come
Some time ago, but look now, and listen:
It may be that another life is stocked there
In recesses no one knew of; that it,
Not we, are the change; that we are in fact it
If we could get back to it, relive some of the way
It looked, turn our faces to the globe as it sets
And still be coming out all right:
Nerves normal, breath normal. Since it is a metaphor
Made to include us, we are a part of it and
Can live in it as in fact we have done,
Only leaving our minds bare for questioning
We now see will not take place at random
But in an orderly way that means to menace
Nobody--the normal way things are done,
Like the concentric growing up of days
Around a life: correctly, if you think about it.

The shadow of the city injects its own
Urgency: Rome where Francesco
Was at work during the Sack: his inventions
Amazed the soldiers who burst in on him;
They decided to spare his life, but he left soon after;
Vienna where the painting is today, where
I saw it with Pierre in the summer of 1959; New York
Where I am now, which is a logarithm
Of other cities. Our landscape
Is alive with filiations, shuttlings;
Business is carried on by look, gesture,
Hearsay. It is another life to the city,
The backing of the looking glass of the
Unidentified but precisely sketched studio. It wants
To siphon off the life of the studio, deflate
Its mapped space to enactments, island it.
That operation has been temporarily stalled
But something new is on the way, a new preciosity
In the wind. Can you stand it,
Francesco? Are you strong enough for it?
This wind brings what it knows not, is
Self--propelled, blind, has no notion
Of itself. It is inertia that once
Acknowledged saps all activity, secret or public:
Whispers of the word that can't be understood
But can be felt, a chill, a blight
Moving outward along the capes and peninsulas
Of your nervures and so to the archipelagoes
And to the bathed, aired secrecy of the open sea.
This is its negative side. Its positive side is
Making you notice life and the stresses
That only seemed to go away, but now,
As this new mode questions, are seen to be
Hastening out of style. If they are to become classics
They must decide which side they are on.
Their reticence has undermined
The urban scenery, made its ambiguities
Look willful and tired, the games of an old man.
What we need now is this unlikely
Challenger pounding on the gates of an amazed
Castle. Your argument, Francesco,
Had begun to grow stale as no answer
Or answers were forthcoming. If it dissolves now
Into dust, that only means its time had come
Some time ago, but look now, and listen:
It may be that another life is stocked there
In recesses no one knew of; that it,
Not we, are the change; that we are in fact it
If we could get back to it, relive some of the way
It looked, turn our faces to the globe as it sets
And still be coming out all right:
Nerves normal, breath normal. Since it is a metaphor
Made to include us, we are a part of it and
Can live in it as in fact we have done,
Only leaving our minds bare for questioning
We now see will not take place at random
But in an orderly way that means to menace
Nobody--the normal way things are done,
Like the concentric growing up of days
Around a life: correctly, if you think about it.

A breeze like the turning of a page
Brings back your face: the moment
Takes such a big bite out of the haze
Of pleasant intuition it comes after.
The locking into place is "death itself,"
As Berg said of a phrase in Mahler's Ninth;
Or, to quote Imogen in Cymbeline, "There cannot
Be a pinch in death more sharp than this," for,
Though only exercise or tactic, it carries
The momentum of a conviction that had been building.
Mere forgetfulness cannot remove it
Nor wishing bring it back, as long as it remains
The white precipitate of its dream
In the climate of sighs flung across our world,
A cloth over a birdcage. But it is certain that
What is beautiful seems so only in relation to a specific
Life, experienced or not, channeled into some form
Steeped in the nostalgia of a collective past.
The light sinks today with an enthusiasm
I have known elsewhere, and known why
It seemed meaningful, that others felt this way
Years ago. I go on consulting
This mirror that is no longer mine
For as much brisk vacancy as is to be
My portion this time. And the vase is always full
Because there is only just so much room
And it accommodates everything. The sample
One sees is not to be taken as
Merely that, but as everything as it
May be imagined outside time--not as a gesture
But as all, in the refined, assimilable state.
But what is this universe the porch of
As it veers in and out, back and forth,
Refusing to surround us and still the only
Thing we can see? Love once
Tipped the scales but now is shadowed, invisible,
Though mysteriously present, around somewhere.
But we know it cannot be sandwiched
Between two adjacent moments, that its windings
Lead nowhere except to further tributaries
And that these empty themselves into a vague
Sense of something that can never be known
Even though it seems likely that each of us
Knows what it is and is capable of
Communicating it to the other. But the look
Some wear as a sign makes one want to
Push forward ignoring the apparent
NaÏveté of the attempt, not caring
That no one is listening, since the light
Has been lit once and for all in their eyes
And is present, unimpaired, a permanent anomaly,
Awake and silent. On the surface of it
There seems no special reason why that light
Should be focused by love, or why
The city falling with its beautiful suburbs
Into space always less clear, less defined,
Should read as the support of its progress,
The easel upon which the drama unfolded
To its own satisfaction and to the end
Of our dreaming, as we had never imagined
It would end, in worn daylight with the painted
Promise showing through as a gage, a bond.
This nondescript, never-to-be defined daytime is
The secret of where it takes place
And we can no longer return to the various
Conflicting statements gathered, lapses of memory
Of the principal witnesses. All we know
Is that we are a little early, that
Today has that special, lapidary
Todayness that the sunlight reproduces
Faithfully in casting twig-shadows on blithe
Sidewalks. No previous day would have been like this.
I used to think they were all alike,
That the present always looked the same to everybody
But this confusion drains away as one
Is always cresting into one's present.
Yet the "poetic," straw-colored space
Of the long corridor that leads back to the painting,
Its darkening opposite--is this
Some figment of "art," not to be imagined
As real, let alone special? Hasn't it too its lair
In the present we are always escaping from
And falling back into, as the waterwheel of days
Pursues its uneventful, even serene course?
I think it is trying to say it is today
And we must get out of it even as the public
Is pushing through the museum now so as to
Be out by closing time. You can't live there.
The gray glaze of the past attacks all know-how:
Secrets of wash and finish that took a lifetime
To learn and are reduced to the status of
Black-and-white illustrations in a book where colorplates
Are rare. That is, all time
Reduces to no special time. No one
Alludes to the change; to do so might
Involve calling attention to oneself
Which would augment the dread of not getting out
Before having seen the whole collection
(Except for the sculptures in the basement:
They are where they belong).
Our time gets to be veiled, compromised
By the portrait's will to endure. It hints at
Our own, which we were hoping to keep hidden.
We don't need paintings or
Doggerel written by mature poets when
The explosion is so precise, so fine.
Is there any point even in acknowledging
The existence of all that? Does it
Exist? Certainly the leisure to
Indulge stately pastimes doesn't,
Any more. Today has no margins, the event arrives
Flush with its edges, is of the same substance,
Indistinguishable. "Play" is something else;
It exists, in a society specifically
Organized as a demonstration of itself.
There is no other way, and those , і ці засранці
Who would confuse everything with their mirror games
Which seem to multiply stakes and possibilities, or
At least confuse issues by means of an investing
Aura that would corrode the architecture
Of the whole in a haze of suppressed mockery,
Are beside the point. They are out of the game,
Which doesn't exist until they are out of it.
It seems like a very hostile universe
But as the principle of each individual thing is
Hostile to, exists at the expense of all the others
As philosophers have often pointed out, at least
This thing, the mute, undivided present,
Has the justification of logic, which
In this instance isn't a bad thing
Or wouldn't be, if the way of telling
Didn't somehow intrude, twisting the end result
Into a caricature of itself. This always
Happens, as in the game where
A whispered phrase passed around the room
Ends up as something completely different.
It is the principle that makes works of art so unlike
What the artist intended. Often he finds
He has omitted the thing he started out to say
In the first place. Seduced by flowers,
Explicit pleasures, he blames himself (though
Secretly satisfied with the result), imagining
He had a say in the matter and exercised
An option of which he was hardly conscious,
Unaware that necessity circumvents such resolutions.
So as to create something new
For itself, that there is no other way,
That the history of creation proceeds according to
Stringent laws, and that things
Do get done in this way, but never the things
We set out to accomplish and wanted so desperately
To see come into being. Parmigianino
Must have realized this as he worked at his
Life-obstructing task. One is forced to read
The perfectly plausible accomplishment of a purpose
Into the smooth, perhaps even bland (but so
Enigmatic) finish. Is there anything
To be serious about beyond this otherness
That gets included in the most ordinary
Forms of daily activity, changing everything
Slightly and profoundly, and tearing the matter 
Of creation, any creation, not just artistic creation
Out of our hands, to install it on some monstrous, near
Peak, too close to ignore, too far
For one to intervene? This otherness, this
"Not-being-us" is all there is to look at
In the mirror, though no one can say
How it came to be this way. A ship
Flying unknown colors has entered the harbor.
You are allowing extraneous matters
To break up your day, cloud the focus
Of the crystal ball. Its scene drifts away
Like vapor scattered on the wind. The fertile
Thought-associations that until now came
So easily, appear no more, or rarely. Their
Colorings are less intense, washed out
By autumn rains and winds, spoiled, muddied,
Given back to you because they are worthless.
Yet we are such creatures of habit that their
Implications are still around en permanence, confusing
Issues. To be serious only about sex
Is perhaps one way, but the sands are hissing
As they approach the beginning of the big slide
Into what happened. This past
Is now here: the painter's
Reflected face, in which we linger, receiving
Dreams and inspirations on an unassigned
Frequency, but the hues have turned metallic,
The curves and edges are not so rich. Each person
Has one big theory to explain the universe
But it doesn't tell the whole story
And in the end it is what is outside him
That matters, to him and especially to us
Who have been given no help whatever
In decoding our own man-size quotient and must rely
On second-hand knowledge. Yet I know
That no one else's taste is going to be
Any help, and might as well be ignored.
Once it seemed so perfect--gloss on the fine
Freckled skin, lips moistened as though about to part
Releasing speech, and the familiar look
Of clothes and furniture that one forgets.
This could have been our paradise: exotic
Refuge within an exhausted world, but that wasn't In the cards, because it couldn't have been
The point. Aping naturalness may be the first step
Toward achieving an inner calm
But it is the first step only, and often
Remains a frozen gesture of welcome etched
On the air materializing behind it,
A convention. And we have really
No time for these, except to use them
For kindling. The sooner they are burnt up
The better for the roles we have to play.
Therefore I beseech you, withdraw that hand,
Offer it no longer as shield or greeting,
The shield of a greeting, Francesco:
There is room for one bullet in the chamber:
Our looking through the wrong end
Of the telescope as you fall back at a speed
Faster than that of light to flatten ultimately
Among the features of the room, an invitation
Never mailed, the "it was all a dream"
Syndrome, though the "all" tells tersely
Enough how it wasn't. Its existence
Was real, though troubled, and the ache
Of this waking dream can never drown out
The diagram still sketched on the wind,
Chosen, meant for me and materialized
In the disguising radiance of my room.
We have seen the city; it is the gibbous
Mirrored eye of an insect. All things happen
On its balcony and are resumed within,
But the action is the cold, syrupy flow
Of a pageant. One feels too confined,
Sifting the April sunlight for clues,
In the mere stillness of the ease of its
Parameter. The hand holds no chalk
And each part of the whole falls off
And cannot know it knew, except
Here and there, in cold pockets
Of remembrance, whispers out of time.