Якщо втечеш до Трапезунду, чи помреш,

Чи перед сном заплачеш не за мною,

Якщо мене в вагон посадиш й не сплакнеш,

Тоді принишкну я і вмиюся сльозою.

І ти, якщо твої відкрию двері,

Чи в монастир піду, чи накопилю

уста і огризнусь, спустись на землю,

згадавши, звісно, про отруту і могилу.

По цій причині світ закоханих зрадіє,

Нас процитують, як сварились ми й зітхали;

Як ти і я злились в єдине ціле,

Й кохалися, допоки прахом стали.

І хоч завжди ворогували в парі,

нам місце біля Елоїзи й Абеляра*.

* Елоїза – кохана, таємна дружина і учениця Абеляра, середньовікового французького філософа, теолога, поета і музиканта. Кохання Елоїзи і Абеляра закінчилося трагічно і обоє пішли в монастир. Збереглися листи Елоїзи до Абеляра, автентичність яких не доведена. Абеляр описав своє життя в „Історії моїх страждань”

The Immortals 

If you should sail for Trebizond, or die, 
Or cry another name in your first sleep, 
Or see me board a train, and fail to sigh, 
Appropriately, I'd clutch my breast and weep. 
And you, if I should wander through the door, 
Or sin, or seek a nunnery, or save 
My lips and give my cheek, would tread the floor 
And aptly mention poison and the grave. 

Therefore the mooning world is gratified, 
Quoting how prettily we sigh and swear; 
And you and I, correctly side by side, 
Shall live as lovers when our bones are bare 
And though we lie forever enemies, 
Shall rank with Abelard and Heloise.