Тиша – лиш часом павук павутину ворушить,

Вітер у вікнах колише гіллям тополиним;

Ох! як же легко і солодко мріяли душі –

Тут гомоніли, всміхались думкам не цнотливим.

Наче невільник, здолавши гніт силою духу,

Знову у згаслому серці життя відчуває,

Так я, звільнившись на мить від тривалої муки,

Втіху і чари мовчання сягаю і знаю.

Якщо розмова нам наші серця не з’єднала,

Якщо думки між собою сваритися мусять,

Якщо душа до душі промовляє неясно –

Щедрих напоїв нектар наливати намарно;

Мукою жарти, розмови, пісні відізвуться;

Ані життя, ані щастя, як думка погасла.

Samotność

Cisza - niekiedy tylko pająk siatką wzruszy,
Lub przed oknem topolę wietrzyk pomuskuje;
Och! jak lekko, słodko marzyć duszy -
Tu mi gwar, to mi uśmiech myśli nie krępuje.

Jak niewolnik, co ciężkie siłą więzy skruszy

I zgasłe życie w sercu na nowo poczuje,

Tak ja, na chwilę zwolnion z natrętnych katuszy,
Wdzięk i urok milczenia czuję i pojmuję.

Bo gdy w kole biesiady serce nas nie łączy,
Gdy różnorodne myśli mieszkać z sobą muszą,
Gdy dusza duszy pojąć, rozumieć niezdolna -

Próżno nektar napojów hojnie się wysączy;
Śmiechy, piosnka, biesiada - wszystko jest katuszą;
U nie rozkosz i życie, gdy moja myśl wolna.