у нас були золоті рибки, і вони кружляли коло за колом

в акваріумі на столі біля важких штор

які закривали вид за вікном і

моя мама, завжди усміхнена, бажаюча нам всім

щастя, казала мені, "будь щасливим, Генрі![1]"

і вона мала рацію: краще бути щасливим якщо ти

можеш

але мій батько продовжував бити її і мене кілька разів на тиждень доки

скаженів всередині своїх 6,2-футів[2] тіла бо не міг

зрозуміти що найшло на нього зсередини.

моя мати, бідолашна рибка,

бажаюча бути щасливою, бита два чи три рази на

тиждень, казала мені бути щасливим: "Генрі, посміхайся!

Чому ти ніколи не посміхаєшся?"

і услід вона посміхалася, щоб показати мені як, і це була

найсумніша посмішка, яку я будь-коли бачив

одного дня золоті рибки померли, всі п'ять,

вони плавали по поверхні, на своїх боках, їхні

очі залишалися відкритими,

і коли мій батько повернувся додому він кинув їх кішці

на кухонну підлогу і ми бачили як моя мати

посміхнулася

[1] - одержане при народженні в Німеччині ім'я Heinrich Karl Bukowski після переїзду в США було переінакшене на американський лад Henry Charles Bukowski (Генрі Чарлз Буковскі). Для всіх він був Хенком, Генрі.

[2] - 1 фут=30,5 см, 6,2 футів = 189,1 см

A Smile To Remember - Poem by Charles Bukowski

we had goldfish and they circled around and around

in the bowl on the table near the heavy drapes

covering the picture window and

my mother, always smiling, wanting us all

to be happy, told me, 'be happy Henry!'

and she was right: it's better to be happy if you

can

but my father continued to beat her and me several times a week while

raging inside his 6-foot-two frame because he couldn't

understand what was attacking him from within.

my mother, poor fish,

wanting to be happy, beaten two or three times a

week, telling me to be happy: 'Henry, smile!

why don't you ever smile?'

and then she would smile, to show me how, and it was the

saddest smile I ever saw

one day the goldfish died, all five of them,

they floated on the water, on their sides, their

eyes still open,

and when my father got home he threw them to the cat

there on the kitchen floor and we watched as my mother

smiled