Наш час невігласів не надто любить,

Мені ж поетом пощастило народитись.

Наш час тих зневажає, хто не служить –

Я щастя мав чиновником служити.

Багато хто на схилі літ хворіє –

Я ж на здоров’я скаржитись не смію.

Хто одружився, часто пожаліє,

А я давно звільнився від дружини.

І муки совісті мені не докучають,

І від спокус збавляюся уміло.

Вже десять літ як горював востаннє,

Всім задоволені мої душа і тіло.

Я зрозумів як мало необхідно,

Лише дві речі людям мати слід:

Хутряну шубу, щоб узимку гріла,

І миску рису, щоб наїстися в обід.

Не говори, що місця мало в домі –

Щоб спати, вистачить одного ліжка.

Хоч весь табун хай осідлають коней,

А верхи зможеш на одного сісти.

В чудовім тілі пощастило жити,

Таких на світі сім із десяти.

А хто живе у злагоді зі світом,

Можливо, й серед сотень не знайти.

Чужі діла всяк дурень розуміє,

В своїх, як діти, безпорадні мудреці.

Нікого я повчати не посмію.

Племінникам пишу я бредні ці.