(До Патріції О’Нілл)

В якийсь момент я загубив твої сліди.

Вони несуть руїну і звуть це миром.[1]

Коли ти зникла, скелі хоронили:

Були беззахисними неозброєні.

 Коли гірська коза об скелю треться,

                   чи хтось збирає її пух[2] на схилі?

О Ткач[3], хто виткав досконале полотно,

                  хто зважить пряжу бездоганно вірно?

Вони несуть руїну і звуть це миром.

Хто стереже Ворота Раю[4] уночі?

Знов моя пам'ять на шляхах минулого.

Всю ніч в пустелі йдуть армійські каравани:

У світлі фар розтане з часом сірий дим -

                 узимку – наче дрібно змелений фенхель.

Чи ми спитаємо: що ви зробили з світом?

У озері мечеті й храми разом відображаються

                  в задумливих обіймах.

Чи подаруєш їм шафран[5], якщо знайдеш їх тут

             у цім столітті в цій країні,

                   де я пришитий до твоєї тіні?

Ми покидали цю країну, хапаючись за двері.

Втікали діти, припадаючи до вікон.

Ти на освітленій дорозі була позаду.

Коли на ній не стало світла, зникло все.

В якийсь момент я загубив твої сліди.

Мені потрібна ти. Щоб вдосконалити мене:

Мене без тебе вдосконалює диявол.

Іде твоє минуле шляхами моєї пам’яті.

Все, що ти втратила – це я.  Ти не прощаєш.

Все, що ти втратила – це я. Твій досконалий ворог.

Йдуть твої спогади шляхами моєї пам’яті.

Я через Рай пливу рікою з Пекла:

                 Прекрасний привид, серед ночі.

Весло – це серце, воно у хвилі з порцеляни б’є.

Безмовна ніч. Весло – це лотос.

Я – танучий весляр – ласкавим диханням втішає бриз,

                 мені він наче співчуває.

Якби ти тільки могла колись моєю бути,

чи залишилося б щось неможливе в світі?

Все, що ти втратила – це я.  Ти не пробачиш.

Блукає моя пам’ять шляхами твого минулого.

Там нічого прощати. Ти не пробачиш.

Навіть від себе я таю свій біль, свій біль я відкриваю

                    лиш собі.

Нема нічого, що не прощається. Ти не прощаєш.

Якби ти тільки могла колись моєю бути,

чи залишилося б щось неможливе в світі?

       (Зі збірки „Країна без поштамтів”, 1997 р.)

[1] парафраза з Тацита: “Solitudinem faciunt et pacem appellant” ("Агрикола", ХХХ,4, “Вони творять пустелю й називають це миром”) - промова вождя бритів Калгака з закликом виступити проти вторгнення римлян

[2]  якісна кашемірова нитка з підшерстка гірської кози має товщину близько 16 мкм (людська волосина має товщину 50 мкм)

[3] Ткач - одне з 99 імен Аллаха. Він виткав досконале полотно - світ

[4] Долину Кашміра називають "Раєм на землі". 

[5] шафран - одні з найдорожчих у світі прянощів, які одержують з рилець кашмірського шафрану (крокусу), найцінніший подарунок.

Farewell

 At a certain point I lost track of you.

 They make a desolation and call it peace.

 when you left even the stones were buried:

 the defenceless would have no weapons.

 When the ibex rubs itself against the rocks,

 who collects its fallen fleece from the slopes?

 O Weaver whose seams perfectly vanished,

 who weighs the hairs on the jeweller's balance?

 They make a desolation and call it peace.

 Who is the guardian tonight of the Gates of Paradise?

 My memory is again in the way of your history.

 Army convoys all night like desert caravans:

 In the smoking oil of dimmed headlights, time dissolved- all

 winter- its crushed fennel.

 We can't ask them: Are you done with the world?

 In the lake the arms of temples and mosques are locked in each other's

 reflections.

 Have you soaked saffron to pour on them when they are found like this

 centuries later in this country

 I have stitched to your shadow?

 In this country we step out with doors in our arms

 Children run out with windows in their arms.

 You drag it behind you in lit corridors.

 if the switch is pulled you will be torn from everything.

 At a certain point I lost track of you.

 You needed me. You needed to perfect me.

 In your absence you polished me into the Enemy.

 Your history gets in the way of my memory.

 I am everything you lost. You can't forgive me.

 I am everything you lost. Your perfect Enemy.

 Your memory gets in the way of my memory:

 I am being rowed through Paradise in a river of Hell:

 Exquisite ghost, it is night.

 The paddle is a heart; it breaks the porcelain waves.

 It is still night. The paddle is a lotus.

 I am rowed- as it withers-toward the breeze which is soft as

 if it had pity on me.

 If only somehow you could have been mine, what wouldn't

 have happened in the world?

 I'm everything you lost. You won't forgive me.

 My memory keeps getting in the way of your history.

 There is nothing to forgive.You can't forgive me.

 I hid my pain even from myself; I revealed my pain only to myself.

 There is everything to forgive. You can't forgive me.

 If only somehow you could have been mine,

 what would not have been possible in the world?