"...біля стіни для екзекуцій, увитої густим плющем"              

                  Збігнєв Герберт [1]

Ми ще зустрінемося в Срінагарі[2],

Біля воріт Палацу Миру,

тримаючи в руках розквітлі квіти,

солдати віддадуть ключі[3]

і згинуть. Ми знову прийдемо

в покинуту країну, яка недавно зникла,

у місто, зруйноване, коли нас не було.

Ми розірвемо біля турнікетів сорочки

щоб обв’язати наїжачені шипи, плющем

зігріємо троянди. Мерщій, гранат[4]

говорить птахам -  дитя людське зуміє

витримати все. Не слід засмічувати вуха

місцевими чутками. Ми вислухаємо

розповіді нашого садівника, як це було

в дитинстві, у вирощеному ним саду:

„Це правда, моя смерть на вході до мечеті

під час різні, коли лунає заклик до молитви,

відкрила шлюзи” – „Мерщій, настала тиша –

і світанок  наповнив очі кожному.”

Чи ми послідуємо за чубатим жайворонком,

відкриємо з зусиллям дальній вхід у тополиний гай,

пройдемо повз покриті пилом оголошення про розшук

на цвинтарі, повз викопані поспіхом могили

без будь-яких імен, неначе нове місто?

„Це правда.” (почуємо ми знову від нашого

садівника). „Цей птах узимку замовкає.

До нього голос повернеться навесні, скорботним криком.

Коли він дивиться, як гірський сокіл

повітря розсікає, як лазурова сорока,

ним схоплена, обм’якає у пазурах”.

Пролита кров. Мої слова відлунням ось так

на заході, біля плюща, навіщо?

В шухляді білого стола із кедра,

ми на веранді знайдемо листи:

Коли поштамти закрили, листоноша

знав, ми повернемося на них відповісти. Краще

якби він швидко вмер,

почорнів під натиском осінніх сподівань,

та нікому було б збирати наші подихи,

зберігати ці невідомі закоханим

листи: „Поглянь як розколовся світ.

Чому тебе немає? Де ти? Вернися."

Чи ця історія для тих, оглухлих, що за океаном?

Мерщій, говорить птиця. Й ми спробуємо

цим ключем спочатку відкрити двері

до вітальні. Одне за одним дзеркала

під покривалом пилу, не помічають нашого повернення,

як ми запалюємо лампи. Наша країна на карті з скла

завмерла на стіні, розбита нами на шматки

Ми підемо повз наших предків по сходах вгору,

виконуючи їхню волю всупереч серцям. Вони бажають

щоб ми вернулися – назавжди! – й успадкували

(Мерщій, говорить птиця) що нам належить, бо нікому –

збирати повідомлення про нашу смерть по світу.

                                               (для Сувіра Каула)

                         Зі збірки „Країна без поштамтів”

[1] „Зупинка” Збіґнєв Герберт (,„Postoj” Zbigniew Herbert)  1969 р.

[2] Алюзія на рядки Осипа Мандельштама "B Петербурге мы сойдемся снова". Срінагар - столиця штату Кашмір.

[3] У 1989 році лідери мусульманської більшості Кашміру, підтримані Пакистаном, почали збройне повстання за вихід штату зі складу Індії. Срінагар став епіцентром війни. Сотні тисяч індійських військових придушили повстання. 

[4] Гранати – це фрукти з Раю. „Ми вирощуємо, дякуючи воді, сади з винограду, олив і гранатів, які мають схожість і відмінність” (Сура „Худоба”, аят 99). Плоди граната з зернами, подібними рубінам, - символи добробуту, духовного умиротворення, радості наближення до Аллаха.  Магомет радив їсти гранати для очищення від заздрості і ненависті.

A pastoral

                  on the wall the dense ivy of executions

                   Zbigniew Herbert

We shall meet again, in Srinagar,

by the gates of the Villa of Peace,

our hands blossoming into fists

till the soldiers return the keys

and disappear. Again we’ll enter

our last world, the first that vanished

in our absence from the broken city.

We’ll tear our shirts for tourniquets

and bind the open thorns, warm the ivy

into roses. Quick, by the pomegranate—

the bird will say—Humankind can bear

everything. No need to stop the ear

to stories rumored in branches: We’ll hear

our gardener’s voice, the way we did

as children, clear under trees he’d planted:

“It’s true, my death, at the mosque entrance,

in the massacre, when the Call to Prayer

opened the floodgates”—Quick, follow the silence —

“and dawn rushed into everyone’s eyes.”

Will we follow the horned lark, pry

open the back gate into the poplar groves,

go past the search post into the cemetery,

the dust still uneasy on hurried graves

with no names, like all new ones in the city?

“It’s true” (we’ll hear our gardener

again). “That bird is silent all winter.

Its voice returns in spring, a plaintive cry.

That’s when it saw the mountain falcon

rip open, in mid-air, the blue magpie,

then carry it, limp from the talons.”

Pluck the blood: My words will echo thus

at sunset, by the ivy, but to what purpose?

In the drawer of the cedar stand,

white in the verandah, we’ll find letters:

When the post offices died, the mailman

knew we’d return to answer them. Better

if he’d let them speed to death,

blacked out by Autumn’s Press Trust

not like this, taking away our breath,

holding it with love’s anonymous

scripts: “See how your world has cracked.

Why aren’t you here? Where are you? Come back.

Is history deaf there, across the oceans?”

Quick, the bird will say. And we’ll try

the keys, with the first one open the door

into the drawing room. Mirror after mirror,

textiled by dust, will blind us to our return

as we light oil lamps. The glass map of our country,

still on the wall, will tear us to lace—

We’ll go past our ancestors, up the staircase,

holding their wills against our hearts. Their wish

was we return—forever!—and inherit (Quick, the bird

will say) that to which we belong, not like this—

to get news of our death after the world’s.

                                   (for Suvir Kaul)

from „The County Without a Post Office”