Після поля шафрану привертають увагу плавучі сади,

                          які  по озеру Дал[1] можна рухати з місця на місце.

                     1

Я помру, восени, у Кашмірі,

й остаточний порядок у венах

у новинах навряд оминуть, цензуровану кров

чи Шафранове Сонце й Сезони Дощів

продаватимуть в траурній рамці, потім знищать,

непомітно на стоянці вільних таксі.

Там прикріплюють люди таблоїди

на паркан біля банку Гріндлея[2].

А я буду шукати криваві сліди

в заголовках під фото дітей,

їх без поспіху – після квітневої повені –

убивали в рифленій воді, кожен вирваний

крик з їх горлянок неначе Джелам[3]

відступив, обернувшись в готівку,

відображену в банківських звітах.

Я обслідую хвилі, розшукаю там кожен таємний

баланс, оплачу його в будь-який спосіб,

як-небудь водіїв розпитаю. Буде

звати очима Зелена Чинара,

обіцяютиме, „Я тебе прийму у будь-якім місці,

навіть в час комендантський”, і вручить букет –

„Тут вінки оголошені поза законом!”

                     2

Я помер того дня в кінці жовтня, який буде колись:

таксист відвезе мене до Помпора[4], там я нарву квітів й повернуся,

розтерті тичинки – Скільки тисяч? –

покриють мої руки багрянцем: я крикну: ”Шафран, моя плата!”

Він здолає кордони й розвіє про мене чутки. „Чи хтось

бачив Шахіда,” почуємо знову і знову у кожній чайній

від Нішата[5] до Насіма[6]. Він зупиниться у Шалімарі[7] на гхаті[8],

і ми зійдемо сходами в воду. Там розділились світи –

в двох ярдах – від берега, я востаннє його пасажир.

Несподівно для його віку, затремтить його голос,

його погляд мене омиє, мов зелена вода:

„не зростатиме золото знову на згорілому полі Помпора.”

Він доставить мене в вільний світ повз Заборонену зону, так потрапить

моя кров у новини Шафрановим Сонцем на хвилях.

                     3

Так, я це пам’ятаю,

день, коли я помер і розтанув багрянцем,

це небо, ці потоки повітря,

цей розлив кольорів і стікаюча кров’ю

земля, ми безмовно до берега йшли

повз гвардійців в той день, коли вмер я, і він,

охоронець у світі з останнім шафраном,

правив човен на острів завбільшки з могилу.

Він відплив на два ярди зі мною на захід,

залишивши позаду весь біль. На слуху була звістка,

я мертвий, і прорвалися ці найдорожчі рядки,

„Якщо дійсно є рай на землі,

то він тут, саме тут, саме тут.”[9]

                  (для Відура Вазіра)

[1] Дал – друге за величиною озеро Кашміру, яке ще називають „Коштовним каменем в короні Кашміру” або „Срінагарським скарбом”. Берегова лінія довжиною 15,5 км забудована з часів правління Великих Моголів парками, садами, каналами й готелями. Після Моголів Кашмір був завойований пуштунами, які прийшли з Афганістану. Нові правителі обмежили право англійців будувати будинки на цій землі. Англійці, щоб обійти заборону, почали споруджувати будинки на човнах довжиною до 24-38 метрів і до 3 метрів у ширину: „Кожен з них – це маленький шматочок Англії, що плаває по озеру Лал”. Донині іноземцям не дозволено купувати в Кашмірі землю для забудови. Зараз плаваючі палаци й сади стали окрасою озера.

[2] Гріндлей-Банк – Національний Банк Індії, заснований у 1828 році Робертом Мелвіллом Гріндлеєм у Лондоні для перевезення до Індії й назад пасажирів і багажу. Згодом до переліку послуг були включені банківські операції. З 1948 року став Національним банком Індії, у 1974 році переданий Австралії і Новозеландії. Після 2000 року назва Гріндлей-Банк не використовується.

[3]Джелам – судохідна річка Індії і Пакистану, бере початок у Гімалаях, тече через Кашмірську долину до Індо-Гангської рівнини, де впадає в річку Чинаб (басейн р.Інд). Долина Кашміру утворена розширеннями і вигинами річки, озеро Лал – її заглибленням.

[4] Помпор – історичне місто на східному березі річки Джелам на національній трасі Срінагар – Джамму. Знаходиться на відстані 11 км від Лал Чоук - центру міста Срінагар. Відоме на весь світ своїм шафраном, знаним як кашмірський шафран, найкращий у світі. Більшість людей Помпору мали земельні ділянки і займалася вирощуванням шафрану. Помпор відомий також своїм хлібом, який випікається на весілля і для релігійних церемоній. Більшість місцевого населення – мусульмани. Також в Помпорі проживало багато пандитів, тут знаходився їхній головний храм.

[5]Нішат Багх (Весняний сад)– дивоважний і неймовірно красивий сад, закладений неподалік від Срінагара у 1633 році Асаф Ханом, старшим братом Нур Джахана і тестем Шаха Джахана. Це другий за величиною сад Моголів. З нього відкривається панорама на гірський хребет Пір-Панджал і на озеро Дал.

[6]Насім Багх  (Сад Ласкавого Бризу)– сад на західному березі озера Лал, насаджений за наказом Шаха Джахана з тисячі двохсот саджанців чинар 20 - 21 березня 1635 року.  Саджанці полили водою з молоком. Фонтани і огорожа навколо саду були зруйновані під час афганського правління. Немає місця на землі, яке зрівняється красою з цим садом, коли восени багряніє листя чинар.

           Вранці Сад Нішат, увечері Сад Насім,

           Шалімар і крокусові поля – ось ті місця,

           які побачиш в Кашмірі і не захочеш нічого.

[7] Багх Шалімар (Сад Кохання) у Індії і Пакистані - чудові зразки паркового мистецтва Великих Моголів. Сад Шалімар біля міста Срінагар у штаті Джамму і Кашмір збудував імператор Великих Моголів Джахангір для своєї дружини Нур Джахан у 1618 році.

[8] Гхат — кам’яні східці для ритуального омивання індуїстів і місце кремації. Гхати бувдувалися і перебудовувалися на протязі сотень і тисяч років на берегах священних рік Індії..

[9] Коли могольський імператор Джахангір ступив в долину Кашмір, він, вражений красою цієї землі, сказав знамените: „Якщо існує Рай на землі, то він саме тут”.

The Last Saffron

                  Next to Saffron cultivation in interest come the floating gardens

                  Of the Dal Lake that can be towed from place to place.

                                    1

I will die, in autumn, in Kashmir,

and the shadowed routine of each vein

will almost be news, the blood censored,

Saffron Sun and the Times of Rain

will be sold in black, then destroyed,

invisibly at Zero Taxi Stand.

There will be men nailing tabloids

to the fence of Grindlay’s Bank,

I will look for any sign of blood

in captions under the photos of boys,

those who by inches – after the April flood –

were killed in fluted waters, each voice

torn from its throat as the Jehlum

receded to their accounts and found cash

sealed in the bank’s reflection.

I will open the waves, draw each hushed

balance, ready to pay, by any means,

whatever the drivers ask. The tone

called Eyes of Maple Green

will promise, “I’ll take you anywhere, even

in curfew hours,” and give me a bouquet –

“There’s a ban on wreaths!”

                                    2

I will die that day in late October, it will be long ago:

He will take me to Pompore where I’ll gather flowers and run

back to the taxi, stamens – How many thousands? – crushed

to red varnish in my hands: I’ll shout: “Saffron, my payment!”

And he’ll break the limit, chase each rumor of me. “No one’s

see Shahid,” we’ll hear again and again, in every tea house from

Nishat to Naseem. He will stop by the Shalimar ghat, and we’ll

descend the steps to the water. He’ll sever some land – two

yards – from the shore, I, his last passenger. Suddenly he’ll age,

his voice will break, his gaze green water, washing me: “it won’t

grow again, this gold from the burned fields of Pampore.” And

he will row the freed earth past the Security zones, so my blood

is news in the Saffron Sun setting on the waves.

                                    3

Yes, I remember it,

the day I’ll die, I broadcast the crimson,

so long of that sky, its spread air,

its rushing dyes, and a piece of earth

bleeding, apart from the shore, as we went

on the day I’ll die, past the guards, and he,

keeper of the worlds’s last saffron, rowed me

on an island the size of a grive. On

two yards he rowed me into the sunset,

past all pain. On everyone’s lips was news

of my death but only that beloved couplet,

broken, on his:

“If there is a paradise on earth,

It is this, it is this, it is this.”

                       (for Vidur Wazir)