1

Я знову повернувся в цю країну,

де зруйнували мінарети.

Хтось у гірчичне масло вмочить гніт

в глиняну лампу, читати вечорами

начертані планетами послання.

Відбитки пальців замінили підпис в банку

в цьому поштовому архіві з приреченими

адресатами, де всі будинки зруйновані або пусті.

Пусті? Тому що так багато втікали, бігли

і стали біженцями там, на рівнині,

де довелося випасти росою,

і стати горами зі скла. Вони крізь нього

нас бачать – бачать як зруйновані безумством

будинки їх захищають від вогню, неначе

печерні стіни. Спалили їх солдати, вогнем зітерли,

наш світ згорів миттєво, так попелом стає

пап’є-маше у візерунках золотих. Коли загинув

муедзин, було обкрадене безмовне місто.

Будинки були зметені, немов опале листя

для спалення. Тепер щовечора ми забуваємо

свої домівки – свої, покинуті пустими.

Ми правовірні. Ми на ті двері прикріпили вінки.

Правовірніші щоночі під стінами запалюють вогонь

і ми вдивляємося у пітьму, як у печеру.

2

„Ми опинилися в вогні, ховаючись в пітьмі”, -

як карта ляже, скаже вулиця: „Я хочу

бути тим, хто проливає кров. Умивши свої руки.

Або я залишуся на холоді допоки ллється дощ

чорнилом, і мої пальці, за межею болю,

всю ніч штампують скасовані печаті.”

Безумний провідник! Забуто сказане. Вони прибудуть

у цю країну, з попелу. Фантоми душ,

моліться за живих. Я повернувся дощем,

знайти його, дізнатися, чому він не писав,

Я взяв з собою гроші, валюту з пейслі[1],

купити нові марки, вже рідкісні, пусті,

на них не вказана країна[2]. Без ліхтаря

дивлюся на похованих в будинках спорожнілих  –

Він міг би жити, відкривати двері диму,

пітьмі видихувать свій спалений рефрен -

„Всьому кінець, нічого не лишилося”.

Я мушу наказати тиші, щоб стала дзеркалом,

щоб знову чути його голос звідусюди.

Біжать вогненні хвилі. Я мушу цю ріку перепливти?

Зачинені усі поштамти. Хто буде доставляти

пергаменти з нарізаними пейслі, мої новини в тюрми?

Віднині зможе тільки тиша одержати мої листи

до нього. Чи темні вікна пошти для безадресних листів.

3

„Всі карти знищені, не проминули жодну.

Я сторож в мінареті, в якому муедзин загинув.

Приїдь мерщій, бо я живий. Тут пейслі часом

при світлі бувають білі або чорні.

Липке багно заляпує їх завитки,

вони як квіти осені в утраченій країні.

Прийми їх, я даю їх тільки раз, вночі.

Приїдь до того, як я, мертвий, втрачу голос”.

У чорний дощ залишся вірним фантомам душ,

тут твій біль. Відчуй його. Ти мусиш це відчути.

„Нічого не лишилося, всьому кінець”,

я знову бачу його голос: „Це алтарі

зі слів. Знайди свої листи до мене. Й мої

до тебе. Приїдь мерщій і плач, відкривши

загублені конверти”. І відшукай цей мінарет:

Я опинився у вогні, ховаючись в пітьмі.

Тут біль твій. Ти повинен це відчути. Відчуй.

Душа, будь вірна божевільному рефрену –

Хтось у гірчичне масло вмочить гніт

в глиняну лампу, читати вечорами

начертані планетами послання.

Мої руки штампують скасовані печаті

Тут архів. Я відшукав залишений

ним голос на карті, де нема кордонів. 

4

Я їх читав, листи закоханих, цих божевільних,

й мої до тих, від кого відповіді не прийшли.

Я засвітив ліхтар, шлю свої відповіді, зву до молитви

глухих людей на різних континентах. І мої сльози -

це нескінченний плач, як у листах померлих плач

до цього світу, кінець якому близько, завжди близько.

Мої слова, відправлені у велетенських конвертах зливи,

ідуть туди, до адресатів, через океани.

Те, що пишу, це дощ. Я не благаю.

Це просто стримуваний крик, до нас! до нас!

чиї листи кричать про гинучих у тюрмах.

Віднині я щовечора у мінареті

угору йду по східцях. Божевільна постать,

Я розкидаю пейслі хмар. Покинутий, як ці:

хто підкупляє вітер ранку, це їх таємний задум.

Та тут немає сонця. Тут немає сонця.

Тоді жалю не майте ви, кого я врятувати не зумів –

Мені пришліть ваш крик, хоча б у такий спосіб:

Я знайшов листи від в’язнів до коханих –

Початок одного: „Мої слова ніколи не знайдуть тебе”.

Закінчив інший: „Шкіра тане від роси

без твого дотику”. Я хочу відповісти:

Я хочу жити вічно. Що можна ще сказати?

Йде дощ, коли я це пишу. Шалене серце, будь сміливим.

The Country Without a Post Office

1

Again I’ve returned to this country

where a minaret has been entombed.

Someone soaks the wicks of clay lamps

in mustard oil, each night climbs its steps

to read messages scratched on planets.

His fingerprints cancel bank stamps

in that archive for letters with doomed

addresses, each house buried or empty.

Empty? Because so many fled, ran away,

and became refugees there, in the plains,

where they must now will a final dewfall

to turn the mountains to glass. They’ll see

us through them—see us frantically bury

houses to save them from fire that, like a wall

caves in. The soldiers light it, hone the flames,

burn our world to sudden papier-mâché

inlaid with gold, then ash. When the muezzin

died, the city was robbed of every Call.

The houses were swept about like leaves

for burning. Now every night we bury

our houses—theirs, the ones left empty.

We are faithful. On their doors we hang wreaths.

More faithful each night fire again is a wall

and we look for the dark as it caves in.

2

“We’re inside the fire, looking for the dark,”

one card lying on the street says, “I want

to be he who pours blood. To soak your hands.

Or I’ll leave mine in the cold till the rain

is ink, and my fingers, at the edge of pain,

are seals all night to cancel the stamps.”

The mad guide! The lost speak like this. They haunt

a country when it is ash. Phantom heart,

pray he’s alive. I have returned in rain

to find him, to learn why he never wrote.

I’ve brought cash, a currency of paisleys

to buy the new stamps, rare already, blank,

no nation named on them. Without a lamp

I look for him in houses buried, empty—

He may be alive, opening doors of smoke,

breathing in the dark his ash-refrain:

“Everything is finished, nothing remains.”

I must force silence to be a mirror

to see his voice again for directions.

Fire runs in waves. Should I cross that river?

Each post office is boarded up. Who will deliver

parchment cut in paisleys, my news to prisons?

Only silence can now trace my letters

to him. Or in a dead office the dark panes.

3

“The entire map of the lost will be candled.

I’m keeper of the minaret since the muezzin died.

Come soon, I’m alive. There’s almost a paisley

against the light, sometimes white, then black.

The glutinous wash is wet on its back

as it blossoms into autumn’s final country—

Buy it, I issue it only once, at night.

Come before I’m killed, my voice canceled.”

In this dark rain, be faithful, Phantom heart,

this is your pain. Feel it. You must feel it.

“Nothing will remain, everything’s finished,”

I see his voice again: “This is a shrine

of words. You’ll find your letters to me. And mine

to you. Come soon and tear open these vanished

envelopes.” And reach the minaret:

I’m inside the fire. I have found the dark.

This is your pain. You must feel it. Feel it,

Heart, be faithful to his mad refrain—

For he soaked the wicks of clay lamps,

lit them each night as he climbed these steps

to read messages scratched on planets.

His hands were seals to cancel the stamps.

This is an archive. I’ve found the remains

of his voice, that map of longings with no limit.

4

I read them, letters of lovers, the mad ones,

and mine to him from whom no answers came.

I light lamps, send my answers, Calls to Prayer

to deaf worlds across continents. And my lament

is cries countless, cries like dead letters sent

to this world whose end was near, always near.

My words go out in huge packages of rain,

go there, to addresses, across the oceans.

It’s raining as I write this. I have no prayer.

It’s just a shout, held in, It’s Us! It’s Us!

whose letters are cries that break like bodies

in prisons. Now each night in the minaret

I guide myself up the steps. Mad silhouette,

I throw paisleys to clouds. The lost are like this:

They bribe the air for dawn, this their dark

purpose.

But there’s no sun here. There is no sun here.

Then be pitiless you whom I could not save—

Send your cries to me, if only in this way:

I’ve found a prisoner’s letters to a lover—

One begins: “These words may never reach you.”

Another ends: “The skin dissolves in dew

without your touch.” And I want to answer:

I want to live forever. What else can I say?

It rains as I write this. Mad heart, be brave.