В цей і майбутній час,

                    Скрізь, де в зелене вбрані,

                    Змінивши повністю нас:

                    Грізна краса постане

                    В.Б.Йейтс

1

Треба блискучий лід в сухі долини

нести з віддалених скляних вершин.

У місті, звідки не прийдуть новини,

ніч, комендантський час:

найгірше, що реальний.

З мосту Зеро[1]

прожектори геть проганяють тіні

шукати схованку під мостом. На краю

казарм закінчується Гапкар-Роуд[2],

вона зіщулиться майже в ніщо,

стане нічим на пропускних воротах,

щоб невидимкою ковзнути в камеру:

З висячої палаючої шини краплі

стікають на голу спину в’язня,

юнак кричить: „Не знаю я нічого.”

2

Ковзнула тінь, до мене заспокійливо киває,

якимось чином, попри відстань п’ятсот миль,

в пустому Срінагарі для мене світить місяць,

але немає жодних сподівань для нього.

На Резидентській Роуд[3] в Мір Пан Хаус[4]

говоримо нечутно: „Я знаю мову серця

(колись сказав ти при нагоді): Восени

коли дме справжній вітер з криги, чинара осипає

потоки листя –

одне за одним чи інакше.”

„Різване, ти, Різване, ти?” - я скрикну,

коли він ближче підійде в розідраній сорочці.

„Щоночі Кашмір приходить в твої сни”, - він каже,

потім торкається рукою в кірці снігу,

й шепоче: „Я помер давним-давно.”

3

„Не говори моєму батьку, що я мертвий”[5], - він каже,

і я послідую за ним дорогою в крові

від сотень пар слідів супутників,

які залишили, втікаючи із похорону[6],

жертви стрілянинм. Ми чули, як за вікнами

тужили матері, і сніг почав нас засипати,

як попіл. Чорнота за межами вогню,

який сусіди не змогли згасити,

опівночі солдати підпалили будинки.

Кашмір горить:

В його сліпучім світлі

ми бачили людей, які несли із храмів статуї[7].

Ми їх благали: „Хто нас захистить, коли ви підете?”

Вони, не відповівши,  просто зникали

на дорозі в долину, обіймаючи богів.

4

Я не скажу твоєму батьку, що ти мертвий, Різване,

але куди упала твоя тінь, покровом

на якусь святу могилу або на тіло

якогось непохованого хлопчика в горах,

загиблого, як ти, від кулі, ясні рубіни його крові

на гімалайському снігу?

Я зав’язав зелений вузлик на решітці Шах Хамдан[8],

який розв’яжеться, коли жорстокість

здивує тим, що поверне твої скарби,

а у новини не просковзне нічого

про комендантський час, жоден його натяк,

я повернусь за п’ятсот миль, зніму

із себе кригу гранітних гір, побачу знову

чоловіків, що повертаються з засніжених монастирів,

зі сплячим богами, як з дітьми на руках.

                            (для Молві Абдул Хай)

                           Зі збірки "Країна без пошти"

[1] Міст Зеро через ріку Джелам збудований у 1956 році. На той час в місті Срінагар було 7 пронумерованих мостів. Оскільки новий міст поставили перед мостом № 1, то він одержав № 0, Зеро. Є й інша версія походження цієї назви. Підрядник будівництва мосту був глухим, тому його міст назвали мостом глухого Zorr Radal, що з часом транслювалося у міст Зеро.

[2] Гапкар-Роуд - одна з головних вулиць уздовж озера Дал у столиці Кашміру Срінагарі.

[3] Резидентська Роуд – головна вулиця в Срінагарі, на якій розміщувалася резиденція правителів Кашміра.

[4] Мір Пан Хаус - великий будинок на Резидентській Роуд з магазинами і кафе, який був модним місцем зустрічей.

[5] „Не говори моєму батьку, що я мертвий” - "Не говори мамі / коханій/ моєму братові / моїй сестрі... Я мертвий" спільний штамп з епічної поезії балканських партизан.

[6]Мілваз Моулві Фарук- голова Комітету Народної дії (коаліція партій, які вимагають вирішити проблему Джамму і Кашміра з урахуванням вимог народу Кашміра), був убитий групою невідомих бойовиків у своєму домі 21 травня 1990 року. Його похорон перетворився в масову бійню (вбито близько 60 осіб, сотні отримали поранення). У нападі на похоронну процесію підозрювали спецслцужби Індії.

[7] „ми бачили людей, які несли із храмів статуї” – під час конфлікту 1990 року кашмірські індуси (пандити, послідовники Шиви), масово покидали Кашмір, забираючи з собою богів зі своїх храмів. Біженцями стали близько 100 000 зі 150 000 кашмірських індусів. З 1990 до 2011 року було вбито 399 кашмірських пандитів.  Шахіда Алі переслідував у снах кошмар, ніби останній індус покинув Кашмірську долину. Він говорив, що цей сон завжди розбивав його серце.

[8] Ханука Шах Хамдан - найдревніша мечеть міста заснована у 1395 році суфійським святим Сайєдом Алі Хамданом. До затійливої решітки мечеті люди приходять зав’язати кольоровий вузлик з ниток, щоб збулося бажання. В мечеті  у кімнаті для медитації зберігається прапор пророка Мухаммеда і колода, на якій він сидів. З Хануки Шах Хамдан почалося поширення ісламського стилю архітектури в Кашмірі.

I See Kashmir from New Delhi at Midnight

                    Now and in time to be,
                    Wherever green is worn,
                    Are changed, changed utterly:
                    A terrible beauty is born.

                    W. B. Yeats

1

One must wear jeweled ice in dry plains
to will the distant mountains to glass.
The city from where no news can come
is now so visible in its curfewed night
that the worst is precise:

From Zero Bridge
a shadow chased by searchlights is running
away to find its body. On the edge
of the Cantonment, where Gupkar Road ends,
it shrinks almost into nothing,

is nothing by Interrogation gates
so it can slip, unseen, into the cells:
Drippings from a suspended burning tire
are falling on the back of a prisoner,
the naked boy screaming, “I know nothing.”

2

The shadow slips out, beckons Console Me,
and somehow there, across five hundred miles,
I’m sheened in moonlight, in emptied Srinagar,
but without any assurance for him.

On Residency Road, by Mir Pan House,
unheard we speak: “I know those words by heart
(you once said them by chance): In autumn
when the wind blows sheer ice, the chinar leaves
fall in clusters–

one by one, otherwise.”
“Rizwan, it’s you, Rizwan, it’s you,” I cry out
as he steps closer, the sleeves of his phiren torn.
“Each night put Kashmir in your dreams,” he says,
then touches me, his hands crusted with snow,
whispers, “I have been cold a long, long time.”

3

“Don’t tell my father I have died,” he says,
and I follow him through blood on the road
and hundreds of pairs of shoes the mourners
left behind, as they ran from the funeral,
victims of the firing. From windows we hear
grieving mothers, and snow begins to fall
on us, like ash. Black on edges of flames,
it cannot extinguish the neighborhoods,
the homes set ablаze by midnight soldiers.
Kashmir is burning:

By that dazzling light
we see men removing statues from temples.
We beg them, “Who will protect us if you leave?”
They don’t answer, they just disappear
on the road to the plains, clutching the gods.

4

I won’t tell your father you have died, Rizwan,
but where has your shadow fallen, like cloth
on the tomb of which saint, or the body
of which unburied boy in the mountains,
bullet-torn, like you, his blood sheer rubies
on Himalayan snow?

I’ve tied a knot
with green thread at Shah Hamdan, to be
untied only when the atrocities
are stunned by your jeweled return, but no news
escapes the curfew, nothing of your shadow,
and I’m back, five hundred miles, taking off
my ice, the mountains granite again as I see
men coming from those Abodes of Snow
with gods asleep like children in their arms.

                  for Molvi Abdul Hai)

                  from “The country without a post office”